Розділ 5

Сьогодні вирішила прийти трохи раніше, ніж учора. Якщо повториться щось схоже на вчорашню пригоду, я готова. Хай там що, але знову пролежати на землі з ведмедиком, не можу. Сьогодні надвечір приїдуть батьки, і я думаю приготувати нам вечерю.

Біля будинку присутності ведмедя не спостерігаю, мабуть, десь ходить. Ну і добре, приготую для нього їжу, і якщо на той час він не з'явиться, піду додому. Я можу з ним побути деякий час, але не так довго, як учора.

Знову підходжу до тих самих дверей, і яке моє здивування, коли вони не замкнені на ключ.

Невже вчора я забула її закрити? Схоже на те. Сьогодні потрібно буде перевірити двічі.

Заходжу в кухню і помічаю, що, як на мене, їжі було більше. Дивно. Треба сказати, що їжі майже нема, ніби хтось забрав. Дуже дивно.

— І що у нас тут за злодюжка?

Я завмираю, і повільно повертаюся до голосу позаду мене. Мені не сподобалася така фраза в мій бік. Але найгірше те, хто мене відгукнув.

За два метри від мене стоїть Дан зі складеними руками, а на його обличчі виднілася напівусмішка. Ой матуся.

Чи знає він справжню причину моєї появи? Чи він справді вважає, що я злодійка? Та й взагалі він мав приїхати завтра, як мінімум.

— Емм, привіт? А хіба ти не мусив повернутися завтра?

— Ну мушу завтра, але як бачиш, зміг сьогодні. То що злодюжка, щось забула?

Все ж таки він подумав саме це. Мало того, що я не очікувала його тут побачити, сьогодні так точно, так тепер, здається, я починаю панікувати. Та ще й таке спитала. Це точно було дивно запитати, що він робить, можна сказати, у власному будинку.

— Я не злодюжка.

— Звичайно, звичайно. — Все що він говорив, було з хитрощами в посмішці. Він сміється з мене, я в цьому впевнена.

— Я прийшла, щоб погодувати ведмедя доки Скотт у від'їзді. Ну, якщо ти приїхав, то зможеш сам це зробити. Отже, думаю мені час йти. — Говорила я з незручністю, дивлячись у підлогу. Не впевнена, чи помітив він це, але повисла тиша. Так що я просто попрямувала у бік виходу, поки він не став у мене на шляху. Як і в той день.

По шкірі пройшлися мурашки, і я підняла на нього погляд.

— Стривай, я в курсі для чого ти сюди прийшла, Скотт мене попередив, так що розслабся. Наскільки ти встигла помітити, ведмідь нагодований. І я напевно повинен вибачитися, що не сказав відразу, але знаєш, спостерігати за виразом твого обличчя було дуже привабливо.

Мені захотілося його вдарити. Ви подивіться на нього, вираз обличчя привабливий йому.

— Але, якщо ти вже тут, то склади мені компанію у перегляді фільму, можеш вважати це вибаченням за маленьке знущання.

Навіть не знаю, що більше мене здивувало, те, що він запропонував подивитися разом фільм, або те, що він спеціально змусив відчувати себе якоюсь дурненькою дівчинкою. Ну тепер потрібно включати фантазію для пристойної відмови.

— Тільки не поспішай з відмовою. Будь ласка, самому нудно.

Він що думки читає?

— Мені треба йти. Сьогодні повертаються батьки, тож потрібно приготувати вечерю, та й прибратися в будинку теж, тож...

— Зараз дванадцята година. Невже ти не зможеш знайти дві годинки на перегляд фільму зі мною у своєму щільному графіку? Я не розраховував що ти прийдеш, але солодощів вистачить на двох, повір. І ще я готовий надати тобі вибір фільму.

Я просто стою і дивлюся на нього, як баран на нові ворота. І що мені відповідати? Його очі зараз майже такі ж як у кота в чоботях, це збиває з пантелику.

— Хоча що я питаю, пішли!

Він просто взяв мене за зап'ястя і повів у вітальню. В якій раніше я ще не була.

Кімната досить простора та світла. Праворуч облаштований диван, навпроти якого на стіні висить не маленький телевізор. Зліва сходи на другий поверх, зроблені з такого ж дерева як і сам будинок. Якщо дивитися прямо при виході з кухні, бачу невеликий передпокій із головним входом до будинку.

Поки я роздивляюся вітальню, Дан садить мене на диван і закриває всі вікна, щоб не заважало світло.

— Що хочеш подивитись?

— Я якось і не знаю.

— Погортаймо що тут є...

Нам вибило різні вкладки: "нове", "нещодавно переглянуте", "комедія", "бойовик", "фентезі" тощо. У кожній з них було видно по кілька фільмів, що відповідають назві. Але мою увагу привернула саме фентезі. І все тому, що я побачила "Ван Хельсинг". У більш підліткові роки я любила цей фільм, і давно його не дивилася.

— Чекай, подивімось Ван Хельсинг?

— Любиш таке?

— Раніше дуже, а зараз не знаю. Востаннє дивилася чотири, а то й п'ять років тому.

— Ну, привіт ностальгія, я теж давно його не дивився.

Дан уже ввімкнув фільм і потягнувся за попкорном до невеликого журнального столика. Я тільки зараз помітила його, і все, що було на ньому, а якщо точніше: чипси, кола, сухарики та різні цукерки.

І він збирався з'їсти все це сам?

— Бери, не соромся, я все одно сам все не з'їм. — Говорить хлопець і всовує мені в руки тарілку з попкорном.

— Цього мені буде забагато.

— Нічого, я допоможу. — Він відповів і підморгнув мені.

Мене начебто це зачепило. Не в поганому сенсі, навпаки, мені це якось навіть сподобалося. Хоча, зазвичай, огидно від таких моментів. Взяти хоча б мої минулі стосунки, щоразу як Джеймс підморгував мені, я відчувала трохи огиди, і просила його так більше не робити.

Далі ми дивимось фільм у тиші. Моментами мені здавалося, що Дан, деякий час, рухався ближче до мене. Навіть якщо так і було, я ніяк не реагувала, хоча в мені щось прокидалося, зворушливе і несподіване. Наперекір цьому я швидко відволіклася, поринаючи далі у фільм.

У момент перетворення головного героя на перевертня, хлопець заговорив:

— Як гадаєш, чи є ймовірність, що перевертні та інші істоти подібного роду дійсно існують і живуть разом з нами в цьому світі, а ми навіть уявлення не маємо про їхнє існування?

— Ні, я не вірю в таке. А якщо й так, то вони добре приховують своє існування. Дуже добре.