Розділ 4

"Дорогий щоденник, пам'ятаєш ведмедика про якого я писала? Думаю, я з ним подружилася, або зможу подружитися. Як би це не звучало, зараз він хороший і добре до мене ставитися. Сподіваюся, його ставлення до мене не зміниться. 

Деякі обставини склалися так, що тепер, на деякий час, я його годуватиму. Тобто проводити деякий час з ним. Це ще одна причина з якої мені не хочеться, щоб наші відносини псувалися. 

Сьогодні перший день. Я ще не ходила до нього, але це попереду.  

Ще хочу розповісти, а точніше написати, про мій сон. Його я нікому не розповідала, і не збираюся. Навіть Еммі, хай там що, але не думаю що він якийсь значущий, а ось щоб вона мені цей сон до кінця життя згадувала я не хочу. 

Не зовсім розумію, як мені реагувати на мою уяву. Мені снився хлопець, якого я зустріла на барбекю, Дан. Ми просто сиділи глибокої ночі високо в горах трохи вище за рівень хмар, які неймовірно виглядали при світлі місяця. Попри таку висоту та сніг, що валялася на землі, холоду я зовсім не відчувала. Спочатку я не могла зрозуміти, чому ми просто дивимося на небо без жодної зірки, але пізніше почався зорепад. Я ніколи не бачила таке в живу, море зірок, кожна яскравіше за попередню і летіли з різною швидкістю, ніби намагалися перегнати один одного. На моєму обличчі сяяв усмішка яку я ділила з Даном. Ми трималися за руку, але я здивувалася коли хтось поклав щось тепле на іншу мою руку. Коли обернулася, побачила ведмедика. Він теж сидів на попі та стежив за зірками поклавши свою лапу на мою долоню. 

Я запам'ятала кожну дрібницю, але найбільше в пам'яті збереглися риси обличчя Дана. Його тепла посмішка і приємна рука, каштанове волосся, яке, при світлі місяця, було зовсім чорне, і такі ж чорні очі. 

З одного боку мій сон дуже простий та запам'ятовувальний, але я впевнена що запам'ятаю цей зорепад, і не тільки, надовго."

* * * 

Час наближається до дванадцятої години дня. Я неквапом підходжу до галявини з домом лісника, до заднього двору, і сподіваюся, що нічого не станеться. 

Ведмідь, ніби відчув мою появу, вийшов з лісу навпроти мене. До моєї появи в його полі зору крок звіра був спокійним і повільним. Але після усвідомлення моєї присутності, його частота почала прискорюватися. Зустрілися ми якраз біля входу до будинку.  

Оскільки Скотт дав мені дублікат ключів від задніх дверей, я швидко впоралася із замком і зайшла всередину. Ведмідь теж хотів зайти слідом за мною, але я не знала чи можна його впускати в будинок, і тому щойно потрапила всередину, відразу зачинила двері, але перед цим звернулася до звіра:  

—  Зараз принесу їсти, посидь тут.  

Ще з першої зустрічі почала говорити з ним ніби він розуміє мене, навіть якщо це не так, все одно продовжую. Мені самій подобається розмовляти з ним.  

Оскільки я вже тут була, шлях на кухню знаю.  

За словами Скотта, ведмідь всеїдний. Їсть різні ягоди, рибу, навіть деяких комах. Звичайно, їх я дати не зможу, але решта не проблема.  

Їжа для ведмедя знаходилася на окремій поличці, призначеній для нього на час відсутності господаря. Тут є все вищезгадане з їжі, але ось що саме дати, визначилася не відразу. Нині літо, період ягід. Чому б йому не дати їх? Не думаю що вистачить, щоб вгамувати голод на довго, але ягід багато, якраз порція для мого нового друга, та й побалувати чимось смачненьких хочеться. Тому взявши велику миску викладаю в неї суницю, полуницю, трохи смородини та шовковицю.  

Ведмедик так само стояв біля дверей і чекав моєї появи.  

— Я принесла тобі ягоди. Не знаю чи вистачить тобі, тож потім дам ще рибку. — Підходила до нього з обережністю, вона ніколи не завадить. Але зупинилася за метр до нього і поставила миску. Все-таки вперше, краще не ризикувати.  

Довго він не чекав, підійшовши ближче і сівши зручніше, почав трапезу. Ніколи не бачила як вони їдять. Ведмедик нахилив голову ближче до ягід, лапою брав, або намагався брати їх, ніби ложкою, і направляв до рота. Деякі плоди випадали на землю, але й вони в результаті були з'їдені. 

Мимоволі, я тихенько засміялася, але ведмідь, мабуть, відчув це, і звернув на мене увагу. На той час миска була вже порожня.  

Тепер він підходив ближче до мене, мені стало цікаво, що він хоче. Стоячи біля мене ведмідь почав штовхатися своєю мордочкою в бік, він колись уже робив так, тільки лапами. Але я не зовсім розумію, що ж він хоче.  

— Чому ти штовхаєш мене? Ти не наївся? Я ще принесу рибу.  

Як тільки повернулася до будинку, ведмідь почав ревти привертаючи мою увагу.

У голові виникла думка - може він хоче, щоб я кудись пішла? Можливо це так. Роблю крок у той самий бік, у який мене пхає ведмідь. І знову поштовх.  

— Ти хочеш кудись мене відвести? — У відповідь почувся тихий звук, після чого звір обійшов мене, і пішов у ліс.  

Мій інтерес був вищий за здоровий глузд. Ніби на правому плечі сидить янголятко, а на лівому демон. Один каже — "А якщо щось трапиться, хто тобі допоможе? Подумай двічі." А другий — "Живемо один раз. Ходімо, буде цікаво."  

Все-таки демон переміг. Я не змогла встояти перед "пригодою" на мою дупцю.  

Я йшла за ним, але було б краще, якби тут була стежка. Тоді, якби я заблукала, то змогла б повернутися сама. Або було б непогано якби залишалися сліди або щось на кшталт того, але, на жаль, їх не було. Залишилося сподіватися тільки на пам'ять, і це безглуздо, але що вдієш.  

— Мишко, ми зайшли надто далеко. — Сказала я, коли ми вийшли на галявину. Навколо були дерева, але на самій галявині жодної великої рослини.Просто яскраво зелена трава та кілька квіточок. — Ти це хотів мені показати, полянку? Вона і справді дуже гарна, але треба повертатися. — Він не звертав на мене увагу.  

Я почала б повертатися сама, якби не одне але. Ведмідь підійшов до дерева, став на задні лапи, спираючись передніми на стовбур, і почав намагатися залізти на дерево. Це просто потрібно бачити! Спершу я подумала, що в нього нічого не вийде. Але який був мій подив, коли він зміг залізти за пів метра від землі.