Розділ 3

Поняття не маю, як так вийшло. Я та людина, яка завжди стежить за собою та своїми речами. Гадки не маю, що трапилося зі мною вчора, але сталося те, що сталося. І тепер ми з батьком стоїмо біля будинку лісника і чекаємо на нього.

І все тому, що я забула свій телефон.

Вчора я йшла з упевненістю що мій телефон зі мною, і після повернення додому, через втому, не перевірила його наявність, а просто впала на ліжко і заснула. Тільки прокинувшись уранці, коли треба було перевірити пошту, помітила відсутність гаджета.

Припускаючи, що його забула, ми зателефонували Кларцу. І саме він підтвердив моє припущення.

Прямо зараз чекаємо, поки нам винесуть мою річ. І на наше щастя, довго чекати не доводиться.

— І знову вітаю! Ось ваша пропажа. — Говорить лісник, і, підходячи ближче, простягає мені телефон. — Наступного разу будь пильніше. Вам у прямому розумінні пощастило, я тільки збирався їхати.

Поки він говорить, я відчуваю, ніби мене пхають в спину, щось прохолодне і важке. На мить я злякалася. Подивившись за спину бачу ведмедика, який своєю мордочкою штовхається. Я впевнена, що це той самий ведмедик, який пробрався до нас у двір.

Після того, як я звернула на нього увагу, він сів біля мене на свою м'яку п'яту точку, і ніби гладить мене по нозі своєю величезною лапою. А я просто стою і дивлюся на нього, дивуючись, що вже ні краплі не боюся.

— Пухнастий, не набридай. Ми щось придумаємо, голодним точно не залишишся. В крайньому разі можеш нарешті підняти свою дупу і почати добувати собі їжу сам, як і раніше.

— Чому він залишиться голодним? — Поцікавився батько, про присутність якого, якщо чесно, я вже забула.

— Я їду на днів три чи чотири. Його, звичайно ж, із собою взяти не можу, тож він буде сам. Тільки ось, як годувати його не знаю. Спочатку повинно вистачити того що я залишив, але знаючи цього ненажеру, він з'їсть все швидше ніж я розрахував. Але залишити більше їжі не можу, зіпсується. Саме тому думаю буде період, коли йому доведеться самому собі її добувати. — У цей момент ведмідь заревів, мабуть, йому ця ідея не сподобалася. — Ну-ну, не починай, інакше ніяк. Тим більш, тобі буде корисно.

— А Дан? Він уже поїхав?

— Не зовсім, зараз він теж у від'їзді. Коли повернеться точно сказати не можу. Думаю, швидше за мене, але хто знає чи вистачить запасів. Але це можна виправити. Звір розумний і може здобути собі їжу. Просто він полінувався після того, як зі мною вжився. А нудьгу він уб'є купаючись у річці, може, на дерева полізе. Хоча я не впевнений, що в нього вийде, але нехай спробує. Може коли-небудь. — На його обличчі з'явилася ледь помітна напівусмішка.

Мені дуже шкода ведмедика. Я чудово розумію що це дика тварина і він чудово впоратися сам так само як і справлявся раніше. Але він ще й так дивиться.

— А якщо... — У мене виникла ідея як я можу допомогти, але почавши говорити зупинилася, обмірковуючи чи правильне це рішення. — Якщо я один чи два рази приходитиму і годуватиму його? Заодно перевірю як він, тим більше що бурхливої реакції на мене немає.

— Ну ти ж розумієш що будеш деякий час у компанії звіра, який може будь-якої миті принести хоч і не великі, у кращому випадку, але все-таки проблеми? Він також залишається небезпечним і ніхто не знає напевно, раптом він почне лізти. — У відповідь я просто дивлюся в очі ведмедику, які, на мій погляд, наче людські, та незабаром заплачуть.

— Ві, це справді може бути небезпечно. Тим більше якщо погодишся, тобі, в разі чого, я не зможу допомогти. Ти ж пам'ятаєш, ми з мамою завтра веземо Емму до табору. День шляху туди та день назад. — Батькові слова звучать як привід ще раз замислитись.

— Я... — Мене відвернув пухнастий. Він уже не сидів біля мене, а стояв трохи попереду та обнюхував мою праву руку, так само тримаючи погляд на мені. — Давайте я спробую. Я чудово усвідомлюю всі ризики, але все одно погоджуюся годувати його.

— Зауваж, це був повністю твій вибір. Пішли, покажу тобі де і що брати, і в яких порціях йому давати. — Вже йдучи до хати говорив Скотт. А за ним йшов задоволений, і з високо піднятою головою, ведмідь, хутро якого трохи поблискувало через яскраве сонце, що світило йому вслід.

* * *

— Що? — Гучний голос сестри закладає вуха. Вона будь-кого може довести до межі своїм криком, і я не виняток. — Чому ти не розповіла мені до того, як я поїхала? У мене стільки запитань, тепер мені здається, що ти зрадила мене. — Навіть через телефон я змогла зрозуміти, що моя сестричка почала дути губи, завжди так робила коли не серйозно ображалася, це ще одна звичка Емми.

Навіть не знаю, що їй відповісти. Може так і сказати, що я забула? Як би то не було, але це правда, я просто забула.

Та й коли б я встигла? Вчора, коли я вирішила доглядати за звіром, цілий день була метушня, адже сьогодні, рано-вранці, Емму повезли в табір, і весь вчорашній день батьки збиралися самі і її заразом, як завжди в останній день. Вона вже досить доросла, щоб збиратися самостійно, але при цьому постійно відволікається і забуває, що дійсно потрібно взяти. А ось згадує в останній момент, коли всі сідають у машину.

— Еммо, вибач, я забула сказати.

— Тоді ти розкажеш мені все зараз. Тим паче їхати ще довго. То що, тобі запропонували чи сама захотіла? Це ж твоє рішення? Ти... Ой, пам'ятаю, по одному питанню.

— Дякую що пам'ятаєш. Запропонувала я і це повністю моє рішення.

— Скільки часу проводитимеш з ведмедем?

— Думаю, один чи два рази на день прийду, нагодую і піду.

— І все? А грати? Ти гратимеш з ним?

— Ні Еммо, тільки погодую.

— Я гадала ти проводитимеш з ним більше часу, ніж просто годувати. Наприклад, пограєш трохи, приділиш йому час. Я помітила, що ти йому сподобалася, всі помітили, інакше б він не пішов за тобою. — Повисла пауза, мабуть, розмірковує, що ще спитати. ― А той хлопець? Він тобі подобається? До речі, він буде з тобою чи ти сама? Якщо з ним, то я вимагаю звіт кожні двадцять чотири години на добу про твоє проведення часу, поки я не повернуся.