Розділ 1

"Дорогий щоденник! Кінець червня, нарешті нормальне літо! Закінчився черговий навчальний рік, який був не легким. Мені пощастило скласти всі іспити та закінчити другий курс університету. Вирішивши зробити сюрприз, приїхала додому на канікули нікому нічого не сказавши, звичайно, довідавшись чи будуть батьки вдома. Якби ти бачив щастя, яке було на обличчях моїх рідних. Я так сумувала!

З мого приїзду минув тиждень, і я весь час забувала про тебе. Сподіваюся, ти не ображаєшся.

За час мого навчання нічого не змінилося. Будинок, як і раніше, на невеликій вулиці, якомога далі від шуму міста, і не далеко від лісу. З тими ж сусідами, і річкою біля того ж лісу за десять хвилин ходьби.

Моя сестра підросла, їй уже чотирнадцять і вона вже наздоганяє мене за зростом"

— Віві! — Я відірвалася від щоденника, щоб подивитися у вхід моєї кімнати, і побачила сестру.

У неї був трохи втомлений вигляд і важке дихання, ніби кудись поспішала. Але всупереч цьому вона виглядала більш ніж доглянуто, як і завжди. Її густе волосся кольору соломи, як і моє, було зовсім прямим, і на мій подив без допомоги плойки. Коли ми були молодшими, мені теж хотілося таке саме пряме волосся від природи як в Емми. На що вона відповідала що хоче мати таке ж як у мене, не дуже густі з трохи підкрученими кінцями.

У її небесно бірюзових очах була цікава комбінація захоплення, здивування та трохи паніки. І насправді зрозуміти емоції сестри для мене не було труднощами з самого дитинства.

— Еммо, що з твоїм обличчям? — спитала з невеликою усмішкою на обличчі. Я завжди посміхаюся, дивлячись на емоції які вона не вміє ховати. Іноді в такий спосіб її можна прочитати як відкриту книгу, що їй, звичайно ж, не подобалося.

— Ти навіть уявити не можеш, хто зараз у нас на подвір'ї!

— Ну, тоді кажи, ти вже змогла мене зацікавити.

Перед тим як відповісти, вона ще трохи відпочила.

— Там ведмідь! На нашому подвір'ї ведмідь! Справжній!

Ця новина викликала в мене в шок. У нашому селищі бувало кілька разів, коли люди бачили ведмедів десь у лісі або біля нього. З цієї причини дітям, і не тільки їм, суворо заборонили ходити в ліс заради їхньої ж безпеки, хоча деякі з них навпаки хотіли побачити хижака. Але щоб ведмідь відходив далеко від лісу або, тим більш, прийшов до когось в подвір'я — такого точно не було. Я навіть не можу уявити, що має статися, щоб він забрів так далеко. Хоча, можливо, він просто загубився?

— Ти впевнена, що він таки справжній? — Поставила запитання, у мене залишався сумнів щодо його реальності.

— Звісно, швидше спускайся й тоді сама в цьому переконаєшся!

Після цих слів Емма втекла. А що я? Само собою, не гаючи часу на роздуми, кинулася за нею до сходів, які ведуть на перший поверх, і вибігла на вулицю до невеликого дворика.

І тоді переконалася що в нашому дворі справді був ведмідь, як і сказала сестра. Я дивилася прямо на нього. Він стояв рачки та, як мені здається, в такому стані, з урахуванням мого невеликого зросту, буде мені по талію або може навіть вище.

Звір, на мій розсуд, дуже гарний. Його хутро повністю було трохи світлішим за звичайний коричневий колір, без будь-яких плям. Морда витягнута, а стоячі вуха трохи округлені.

Коли я відвела погляд, помітила тата, недалеко від ведмедя, який намагався показати йому дорогу до лісу, але той, мабуть, не розумів.

Хтось, при зустрічі з такою твариною міг взятися за рушницю, але не ми. Наша сім'я, та й люди котрі тут мешкають, вважають, що шкодити тваринам без вагомих причин безглуздо, адже вони, як і люди, мають право на життя. І я із цим повністю солідарна. До того ж цей ведмедик просто заблукав серед будинків, ні на кого не нападав і навіть зараз не захищається.

Мені здається він у розгубленості.

— Вівіан, доню, не підходь близько і сестру тримай біля себе. Він начебто не намагається напасти, але для вашої ж безпеки краще триматися якомога далі. А ще краще повернутися в будинок.

— Тату, я хочу ще подивитись на нього. ― Емма завжди мала інтерес до тварин яких не продавали в зоомагазинах. І зараз він нікуди не дівся. Попри те, що бачила ведмедів у зоопарках, зараз вона має можливість подивитися на нього ближче. А для неї це сильна спокуса.

— Може спробувати вивести його за допомогою риби? Або ще чимось, що вони полюбляють. — Запропонувала я. Це допоможе нам, якщо він справді зголоднів.

Тільки но договоривши, почула дзвінок чийогось телефону, як виявилося татового.

— Слухаю, привіт. Так, він у нас, забрів якось, а ми не знаємо як його вивести... Добре, ми спробуємо. Якщо не вийде я тобі зателефоную. — Розмова закінчилася, і телефон знову опинився у кишені джинс. — Дівчатка, ви ж знаєте, у нас у лісі є дім лісника. — Ми мовчки кивнули. — Отож, це його ведмідь. Точніше він нікому не належить, але останнім часом часто приходить до Скотта, який доглядає за ним і підгодовує це диво. Можна сказати що вони потоваришували.

У нас у лісі справді жив чоловік, на ім'я Скотт Кларц. Вони з батьком дуже гарні друзі. Декому здається дивно, що він сам живе у великому будинку серед лісу, трохи далі від інших мешканців. Але більшість розуміють, що йому так комфортніше, і навіть прозвали його лісником, і той не ображається. Скотт дуже добре знає місцевість і де яка тварина може зустрітися, і це не дивно.

— Вівіана, ти щось говорила про рибу? Ідея не погана, можна спробувати, подивіться, чи є вона.

Не втрачаючи жодної хвилини повертаюсь і крокую до будинку, але мене зупиняє голос сестри.

— Дивіться, він іде за Віві!

У цей момент моє серце починає битися сильніше. Повільно обертаюся і зустрічаюся поглядом з янтарними очима звіра, який стоїть за три метри від мене. Так само як і я, не рухаючись, мовчки дивиться на мене.

— Спробуй піти далі, може, він за тобою піде. — Ох і порада, сестричка. Як би він мене не загриз, поки я намагаюся щось зробити.