Шлях навпомацки

Я її ненавидів. Усією душею. Всім своїм єством.

Я ненавидів її, коли спав. Ненавидів, коли бродив, шукаючи вихід. Вихід, якого не було. Шукав бодай шпариночку. Та її не було.

Я ненавидів її, коли їв, схиляючись над сирою плоттю чергової тварини. 

Я думав про це весь цей час, скільки б його не було… Не забував навіть тоді, коли мене пестив вітер, що заледве проникав крізь високі лісові дерева. Я чіплявся за цю думку, коли блукав серед густих ожинових заростей. 

Коли рвав кігтями дикого вепра, я ненавидів лише її. І навіть, коли бився на смерть з іншими ведмедями, лише ця думка дозволяла мені залишатися собою – людиною.

Я леліяв це в пам’яті… Розмиті далекі спогади про те… Що я – людина. Але вони танули. Серед однакових днів лісового хижака, котрому рівних немає. Серед одноманітних турбот: харч, територія, барліг. І лише ЦЕ дозволяло фокусувати пам’ять. Ненависть: ніби відро крижаної води – розвіювала імлу часу, розганяла поволоку забуття. Людина! Я – людина! Ненавиджу! Тебе, триклята відьмо! Усім своїм єством, що змушує мене забувати хто я! Я! Все ще я! Адже ненавиджу тебе! Босорко…

От тільки… Не пам’ятаю за що…

Та пам’ятаю, що саме ти перетворила мене! І вже цього достатньо! Ти – зло! Ти мій ворог! Мій поневолювач! Мій особистий кат!

***

Я блукаю лісом. І сьогоднішній день нічим не відрізняється від десятків, сотень інших таких же днів – у бар’єрі, навколо моєї території лісу, жодної шпариночки, ведмедями не пахне, а олень надто далеко, аби полювати за ним сьогодні… Звісно ж, я вловлюю й нотки лісових ягід не так далеко… Тож голод і туга ведуть мене за цим солодко-кислим запахом, що так неочікувано доповнює нюховий пейзаж лісу. І обід мій мало відрізнявся від таких же, що були вчора. І позавчора… І перед цим… 

За вийнятком іншого солодкого запаху…

Я весь завмер. 

Це такий знайомий запах… Майже забутий.

Це запах з іншого життя. Далекий. Молочно-солонуватий запах. Наповнений особливими нотками, що можуть належати лише… Людині. 

Я поводився тихо, як ніколи. Молодесенька дівчина, сиділа обскубуючи той же кущ лісових ожин, що і я. 

Я заінтриговано дивився, як безтурботна людина з апетитом наминала ягоди, що виросли на моїй території. Вона не помітила мене. Голод же нагадав про себе. І хижак, що був уже давно більшою частиною мене, заволав: «Нападай! Вона перед тобою!». Солодкий запах затьмарював мозок. Дівчина від мене за один випад. Варто лиш лапою вдарити, й мале непрохане дівча, що саме у цю пастку забрело – впаде до моїх ніг. Її кров наситить. Її плоть буде солодшою ожини. 

Я зробив невеличкий крок на пробу, готуючись до стрибка, але сухий листок під моєю лапою зрадливо видав випадковий мирний шурхіт. Я завмер, аби не видати себе перед жертвою, та було пізно.

Дівчина почула мене й підняла погляд, зазирнувши прямісінько в мої чорні жаринки. Жах, первинний страх заполонив її душу, серце та очі. Вона відсахнулася назад.

І наче гарячим кип’ятком мене облила НЕНАВИСТЬ. Клята! Клята, відьмо! Я з болем заревів, метаючись від дерева до дерева. Кора летіла на друзки під моїми кігтями, а на деревах лишалися глибокі шрами моєї ненависті! Босорка! Клята! Ненавиджу усім… Що лишилося. 

Я втомлено заревів, знесилений голодом та власною люттю. 

Впав на землю. Сів, опираючись лише передніми лапами, аби не лягти. Низько безсило схилив голову. І лише бічним зором помітив, що дівча тікає – її одяг та шлейф людського запаху губляться уже серед хащів. 

От і добре. Нехай тікає. Я безсило піднявся і поплівся за тим запахом поодаль. Олень десь далеко. Та я знайду його ще сьогодні. 

***

Дивно, та "завтра" настало надто швидко – ще до заходу. Отямившись від важкого та надто глибокого денного сну, я з тяжкістю виліз з барлогу. Запах засохлої крові на моїй морді забивав нюх. Я спробував вилизатись, та це мені так собі вдалося: зранку я був не надто при собі, та заліг в барліг одразу після їжі, прямо в крові… Запах навколо барлоги такий, що скоро всяка наволоч сповзеться… Та я сподіваюсь, що кров оленя їм повністю памороки не заб’є, і все ж вистачить обережності та здорового глузду – до ведмежого дому не лізти…

За такими думками я й добрів до лісового струмка в межах моєї території. Хоч вмиюсь наніч, та нап’юсь: в горлі сушить нестерпно.

Я проліз через кущі, та наткнувся на вранішню дівку. 

Ця зустріч була для неї такою ж несподіваною, як і для мене – вона застигла, скована жахом, не відводячи від мене своїх круглих очей. 

Але тут в її животі забурчало, і я отямився. Дівчина стояла по щиколотки у воді, тримаючи в руках широкі штанини. Все ще не рухалась. 

Я зітхнув, й спробував виказати своє незадоволення тим, що вона бродить по моїй території. Та вийшло не виразне звірине мукання, підвивання, скиглення, порикування… Й більш було схоже на імітації людської мови ведмедем в цирку, внаслідок дресури, аніж на будь-що інше. Я ще раз зітхнув, відвів від шокованої дівчини погляд й собі спустився у струмок: напився води, почав вмиватися.

А дівчина поступово відмерла й крадькома стала пробиратися на берег, де, як тепер я помітив, стояло її взуття. Ну, звісно ж… З такими ніжними ніжками по лісі босоніж не побігаєш…

Я напився, поки вона взулася, й вистрибнув на берег. Дівчина знову завмерла. Хех, ну воно й налякане – це дівча… Їсти я її не буду – поки при своєму розумі, а захищати від неї мені немає тут чого… Та все ж негоже вештатись їй тут – на моїй території… 

І, знову забувшись, я спробував заговорити до неї ще раз: та знову вийшло якесь ведмеже скавуління з ревом впереміш. А я лиш хотів запитати, що вона тут забула… 

Дівчина стояла, наче вкопана й дивилася широченними очиськами на мене, наче ніколи не бачила людини у ведмежій шкурі…

Та звідки їй бачити? Мала ще. 

Ну, гаразд. Допоможу їй. 

«Давай, йди за мною» – ну і що, що не розуміє ведмежого ричання? Що ж я зроблю… Ведмеді явно не для розмов створені…