Вечірні тіні

Наївний студент романо-германської філології, пишучи роботу про жінок ХІХ століття, прочитав історію про те, як молодий поет, напившись вина після нещасливого кохання, заклавши душу, почав викопувати труп жінки біля похмурого готичного храму. При сяйві срібного місяця омив камінь, потім омив її скелет сльозами і вона почала обростати плоттю. Поет посивів і забув про свою баладу, повісився на своєму шарфові. Її посмішка розбудила того, хто хотів нею володіти. З зарослої могили біля прірви вийшла тінь – скелет  її коханого ніс до неї похоронні вінки, сплетені з ялини з трояндами, і пляшку вина. Їй стало страшно, вона, схопивши його, кинулася в ще гіршу прірву – щоб він її не покинув, щоб вони були розбиті біля скель. Філолог закрив книжку.

Відкривши цю книгу вдруге, він прочитав: «У лісовій річці хвилі принесли до берега труп вагітної дівчини. ЇЇ шкіра була розірвана п’явками, її руки об’їли до кісток риби, в її вустах вже дозрівали личинки, її очі виклювали пташки. Вона була вся синя. Природа ридала над нею й не хотіла її знищити, але її шию хтось полоснув лезом. Рибалка достав її на берег і довго ридав над нею – впізнав у ній свою жінку. Почав гладити воду та розправляти коси вербі. Копавши для неї могилу, у нього розірвалось серце. При світлі місяця русалки дістали їхні трупи і поховали між ліліями, які почали квітнути червоним. Потім хтось зірвав їх для своєї коханої, яка записала цю історію, почувши їхній запах у ночі – з їхніх пелюсток текли сльози, які ставали кров’ю на її руках».

Коли книга була відкрита втретє, вона розповіла історію про надлам у двох свідомостях: «Він востаннє її побачив, коли у неї була агонія. В неї було зморщене тіло та сиве волосся. А вона побачила його таким, як вперше – ерудованого, жорстокого, вольового, з елементами ніжності садиста. В її очах спалахнула трагедія тоді, коли вона дивилась у дзеркало в пустій холодній кімнаті, куди падала синя тінь місяця, де час залишав срібний осад болю та ненависті до минулого, на холодний бетон текла тепла кров і парувала, – вона стала холодною. Він роками хотів її смерті, але йому бракувало сили волі її знищити. Він помер перший. Вона сіяла квіти на його могилі та ридала за втратою коханого. Але вона знайшла його щоденник – він її морально знищив. Він був кротом, який рив її могилу, але сам у неї впав».

Четвертий  раз студент-філолог, взявши до рук книгу, прочитав наступні слова: «З лісового туману до мене підійшла постать із синім поглядом. З  його очей текли сльози: «Мою сотню не прийняла земля, вони лежать порубані в болотах, їхні душі дивляться в лісові озера і бачать смуток. Тому ти тут ніколи не  знайдеш квітів».

Востаннє відкрита книга говорила до студента такими словами: «Чорні ворони плакали мертвими сльозами над пам’ятником дитині. Троянди від болю стали синіми, трава пожовтіла навколо. Останній промінь сонця забрав її душу. Гроза підняла запах землі. Янголи, що були навколо, озирались і ридали. Темні ялини усе засипали своєю зеленню. Сухе повітря пахло сірником, срібне сяйво місяця розквітало болем. Далеко за обрієм вмирали тіні. Було чути шелест мертвих квітів. Усі могили поросли барвінком. Усе як сон накрив туман, який стелився, мов спогади, що кружляли над головою. Мармур вкривався сльозами ілюзії, з очей янголів текла кров. Вони забрали її з собою. Пуста могила була як спогад: хтось тут вмирав, думаючи, що хоче жити».

Книга випала з мертвих рук.