РОЗДІЛ IV — ЯРІК

Нарешті! Хелловінська вечірка вже на носі! Але, якщо чесно, сама вечірка була не цікава, я просто чекав на Соню. Я хотів поговорити сам-на сам. Вибачитись, врешті-решт.

І якщо на вечірку було пофіг, це ще не привід забити на костюм, вірно ж? Його я обирав із великою цікавістю. Усі мої друзі хотіли бути крутими вампірами, вбивцями, демонами. А я ж завжди був захопленим легендами про безголового вершника. Тож, як очевидно, довгий плащ та гарбуз на голові і був мій костюм на вечір. Бо, чорт, нехай буде смішно із мене із гарбузом замість пики, але хоча б  це не банально. І, я сподівався, що мій дивний стиль Соня помітить та, може навіть, посміється.

Я тільки зараз згадав, що ще не разу не бачив її сміху, її посмішку, та взагалі її веселою. А сьогодні є великий шанс, що я побачу її справжню посмішку. Я чекаю… дійсно.

Будучи вже на квартирі друга, сидів, пив пиво. Але щоб не затупити, взяв безалкогольне. Чекаю. Соні довго не було. Я навіть злякався, що вона передумала прийти. Може, і ні, це звичайне накручення, але все одно якось хвилююсь. Та ні… можна видихати. Он вона, стоїть, розмовляє із Максом. У цій чорній сукні відьми, з м'якими хвилями волосся, з цими темними очима, які я міг би розглядати годинами.

Ну що, потрібно діяти. «І тільки б не зіпсувати все це…» — думав я, одягаючи на мою голову гарбуз. Я хотів підійти по ніжному, як лицар на коні, але вийшло зовсім навпаки — як ідіот… одразу.

— Симпатична відьма, — і чому замість чогось красиво вилізло саме це?

Дівчина повернулась та подивилася на мене такими зляканими оченятами.

— Я-Ярік…? — я здивувався від цього ледь чутного слова. Як вона мене впізнала? Мене це приємно порадувало. Значить є шанс! Є!

Я зняв тикву та, поправляючи волосся, відповів:

— Я!

Ці секунди тиші було важко дивитись у її гарні очі, оглядати милий носик, симпатичне дівчаче обличчя… та і ще костюм! Яка ж вона гарна.

— Ти добре виглядаєш, Соню, — я не витримав і видав, посміхаючись як ідіот.

Не знаю, але як на мене, зараз гарний момент для того, щоб запропонувати дівчині пройтись після вечірки.

— Соню… — почавши, як дивився лише в її темні оченятка.

Як тільки я наважився зізнатись, як до мене пристав Влад. Тільки що він хоче? Але добре, я планував десь загубити друга в натовпі та, врешті-решт договорити із дівчиною. Нарешті, відчепившись від мене, хлопець пішов на кухню випити чогось міцніше, а я рвонув шукати мою відьмочку.

Раптом Макс зібрав усіх у вітальні, тому напевно Соня десь там, або на шляху. І я теж йшов до них. До речі, я згадав, що він розповідав про якийсь там сюрприз. Не спорю, стало цікаво.

Зайшовши до кімнати я побачив лише купу людей та Макса посередині. Він махнув мені рукою. Я підійшов. Уже на місці мій погляд впав на Соню, бо дівчина стала неподалік від Макса

— А тепер буде обіцяний мною подарунок, — друг натягнув посмішку

«Та давай скоріше!» — подумав. По правді, мені було важливо не як сам цей сюрприз, як просто дивитись за Сонею. Вона така гарна, а зараз особливо. Так зацікавлено дивтеся на Максима. Мене це аж якось заділо.

— Слухайте. Це просто шедевр! — ну на решті… почав! —  «…його голос був для неї, наче осінній дощ — трохи холодний, але такий потрібний. Вона знала, що ніколи не зможе сказати, як він важливий. Але кохала. До болю. До тремтіння пальців…»!

— А тепер увага! Цю маячню пише наша Соня! І, як ви думаєте про кого це?

«Що?! Як так можна? Просто взяти і так поступити?» — розлютився я, широко відкривши очі.

Я, напевно, один, окрім самої Соні, хто теж розізлився, а не почав видавлювати насмішку.

Хотів би я підійти зараз до Соні та підтримати, не дивлячись на посмішки натовпу, але вона просто розвернулась та побігла до виходу. Я не встиг підійти, лише витягнув руку, яка, нажаль не дотяглась.

І всередині мене все вибухнуло. Все, що накипіло за цей рік вилилося за пару хвилин, якщо не менше.

— Ти ідіот?! — рвонув я до Макса, стискаючи кулаки. — Ти розумієш, що ти зараз зробив?

— Та перестань… — посміхнувся він. — Тобі дійсно шкода цю…

— Що значить «Цю»?!

— Її немає, вона побігла. Облиш цю бідолаху, — цей подонок простягнув мені руку.

— Та пішов ти! — я вибив пляшку із рук та вдарив його в око.

— Що ти твориш?! — верещала своїм писклявим голоском Настя. — Ти здурів?!

— Та пішла і ти! І всі ви! — сказавши, я вже не слухав нікого із цієї кімнати.

Я вискочив у коридор. Потім на сходи. І одразу вниз. Та лише на дворі я зрозумів, що я не одягнув куртку… а на вулиці не травень.

Соня йшла напроти під'їзду сусіднього будинку, обхопивши себе руками. «Чорт! Вона забула пальто!» — помітив я.

— Соня…! — прошепотів, коли підбіг достатньо близько. — Зачекай!

Вона різко здригнулася та зробила вигляд, що не почула. Я встиг підійти ще ближче.

Соня повернулась та крикнула: