РОЗДІЛ ІІІ — СОНЯ

На наступний день я прокинулася, на диво, навіть без будильника. Очі то заплющувала, то розплющувала, то знову заплющувала, але не спала. Крутилася, вкривалась ковдрою, думала про вечір… і так до самого ранку будильника.

На годиннику була лише сьома ранку, а я вже втретє стою біля шафи. Перебирання одягу нагадує іспит по англійській мові: цікаво, але нічого незрозуміло. Якщо прийду в чомусь святковому — скажуть, що «випендрилась». А я просто хочу… не знаю… щоб ніхто не сміявся. І, можливо, щоб Ярік хоча б поглянув. Але чи це можливо?

Я тихо відсунула стару коробку з верхньої полиці. Всередині було історія усіх моїх минулих свят: костюми, які давно ніхто не носив. Один за одним приміряю — і все щось не те, щось надто дитяче. Але так було, поки я не натрапляю на чорну сукню. Просту, але якось… ну, не знаю, мені подобається. Вона вже трохи нагадує відьму, а якщо ще приміряти темні колготи, старий капелюшок із павутинкою, то, на мою думку, це той самий смішний, але по-своєму милий образ на сьогоднішнє свято.

Я стояла перед дзеркалом, довго дивлячись на себе. «Чи не виглядаю занадто доросло? А може, навпаки — по-дитячому? Хоча… норм. Залишилось тільки волосся та макіяж», — думала. Далі взяла плойку та злегка підкрутила волосся. Одне пасмо, друге, третє і так кожне. Ось так моя зачіска стала дуже гарною. Волосся спадало м’якшими хвилями.

А ось щодо макіяжу без проблем не обійшлось. Я дуже рідко його робила. Можливо, два-три рази. Але все одно хоч щось то й вийшло. Очі стали трохи темніші, а губи змінили колір під тип стиглої вишні. Вигляд, дедалі, ставав більш гарним, чим був у дзеркалі. Але це тільки на один вечір, і не більше… можливо.

Я поклала в сумку телефон, маленьке дзеркальце, бальзам для губ та на всякий випадок — гумку для волосся. Перед дверима зупинилась, щоб подивитись в дзеркало.

— Ну, Соню… — прошепотіла майже нечутно. — Ти просто супер!

Але десь глибоку в душі я знаю — дехто так не вважає.

Я вийшла із квартири та спустилась по ступенькам. Могла б і на ліфті, але туди зайшов якийсь чоловік, якого я не знаю. А бути з ним сам-на-сам в такому місці мені якогось лячно.

Я трохи почекала, поки ліфт поїхав на перший, а потім знову на мій поверх. Я спустилась із свого дванадцятого поверху та вийшла на подвір’я, де було вже майже темно. Йти до квартири Максима не довго. Десь близько пів годинки і я на місці. Увесь цей час моєї дороги я не аби як хвилювалась, адже я не щодня буваю на вечірці серед тих, хто підколює мене майже щодня.

Як я і планувала так і вийшло: дорога зайняла двадцять сім хвилин. І ось я стояла перед великим двадцятиповерховим будинком, де жив Максим.

Цього разу, вже пішком піднявшись на другий поверх, я підійшла до дверей квартири однокласника та натиснула на дзвінок. Я чекала, поки мені відчинять двері. Вже за лічені хвилини вхідні двері розчинилися, і мене зустрів високий хлопець у чорній мантії, тобто Максим. Побачивши мене, його губи трохи піднялись.

— О, на решті! А я думав, ти не прийдеш, — усміхнувся він. — Залітай!

Я кивнула і зайшла, роблячи глибокий вдих. Квартира виявилася великою, шумною, де вже було багато людей, як знайомих, так і не знайомих. На тлі грала якась американська музика, та стояв запах різного фаст-фуду: чіпсів та сухариків.

Вампіри, мумії, відьми — кого я тільки не побачила, йдучи квартирою. Мені стало ніяково, що майже ніхто не звертав на мене увагу, лише дехто поглядав у мій бік та йшов далі. Я знову відчула, що я зайва та нікому не потрібна. Але хтось легенько торкнувся мого ліктя.

— Симпатична відьма, — пролунало десь зверху.

Я повернулася на звук та побачила високе тіло у чорному костюмі із плащем, що стояло переді мною. А коли подивилась на обличчя, то трохи здивувалась. «Гарбуз?!» — подумала.

Цей, ну, напевно це був хлопець, натягнув на голову гарбуз? Спершу я не зрозуміла, хто це. Але потім він зняв свій оригінальний головний убір

— Я-Ярік…? — пошепки мовила.

— Я, — засміявся хлопець, тримаючи гарбуза у правій руці, поки лівою поправляв розпатлане волосся.

Мене це сильно налякало. Зараз навпроти мене стоїть центр моєї симпатії, який бувало викидав жарти на мій рахунок, і, до речі, частіше грубі

— Ти добре виглядаєш, Соню, — усе так само, посміхаючись, додав він.

Я не знала, що відповісти. Просто натягнула широку посмішку, намагаючись не стати червоною від емоцій, що накрили мене з голови до п’ят.

— Соню… — почав він, але в цей момент влетів Влад і перебив його слова.

— Яр! Де ти пропав? — він перевів подих і повернувся до мене. — О, ти тут теж… смішний костюм!

Ярік зітхнув та повернувся до свого друга.

— Зараз прийду, — відповів він хлопцю, але той уже тягнув його назад до кімнати.

Але перед тим як піти, хлопець нахилився трохи ближче й прошепотів:

— Нам треба буде договорити… гаразд?

Я погодилась і мовчки кивнула.

Минуло декілька хвилин, як я сама із собою бродила кімнатою. Навіть вдалось трохи розслабитись. І тут раптово Максим зібрав усіх у вітальні.