РОЗІДЛ ІІ — ЯРІК

Якщо чесно, я сьогодні це зробив спеціально. Так, знаю, тупо. Але, блін, інакше не можу. Соня йшла по дорозі до школи, така задумана, така гарна. Пропустити я просто не міг. Я зробив вигляд, що відволікся, і просто… зіткнувся.

— Ти куди йдеш, дивись хоч під ноги! — грубо сказав я.

Вона зупинилася, глянула на мене своїми оченятками, такими милими, такими гарними.

— Вибач, — тихо сказала і далі пішла коридором.

А я стою, як останній дурень. Не знаю, що зі мною не так. Раніше мені було байдуже, як вона там живе, що читає, чому така заучка. Але потім щось не очікувано  змінилось. Це було так раптово, що аж боляче згадувати минулі дні, навіть роки знущань із моєї сторони… та не тільки моєї.

І якщо чесно, колись я навіть не міг і подумати, що буду чекати Соню на кожному повороті коридору. Так, ту саму Соню, яку я сам особисто висміював  по привиду і без. Нова зачіска, не той одяг, зайве слово — все це визивало хвилю… ні — цунамі сміху та приколів.

Але чим ближче я її упізнавав, тим  глибше я став помічати гарна посмішку, глибокі чорні очі, миле обличчя і так можна говорити до вечора. І чим дальше я думав, як раніше поводився із дівчиною, тим більше сердився на себе колишнього.

Я вже кілька разів наважувався поговорити із Сонею, проте кожного разу знову і знову переконувався, що в моєму класі одні лиш бовдури, які постійно дражнять цю чудову дівчину та заважають нормально з нею поговорити. Та замість нормального діалогу я тупо, як маленький хлопчик, привертаю увагу по-своєму — звісно ж, по-тупому. Натикаюсь, провокую конфлікт, хамлю — і все заради банального контакту. «Браво, Ярік, ідеальний план!» — подумав я, стискаючи лямку портфеля

Я вже не міг просто ходити та дивитись, як Соня дивиться на інших хлопців, особливо на Дена із паралельного класу. Тому твердо рішив, що не хочу йти за класом. А просто хочу підійти, вибачитись, сказати, що просто хотів поговорити. Може, навіть… запросити кудись. На каву, прогулянку, не знаю.

Але вона дивиться на мене так, ніби я ще один, хто зробить їй боляче. І, може, вона має рацію. Я стільки часу вдавав, що мені все одно. Місяць, може більше. Повне ігнорування. А тепер раптом: «Привіт, може, підемо погуляємо?». Ні… так не буде.

У класі вона сиділа біля вікна, малювала щось у зошиті. Я намагався не дивитись. Не вийшло. І коли вона випадково підняла очі, я зробив те, що роблю найгірше —знову відвернувся. Бо я можу поговорити будь-ким, але не з нею.

Мій кращий друг Макс організовував вечірку, і якщо там буде і Соня, то це дійсно гарна можливість поговорити без паліва. Так сказати, прощупати ґрунт під ногами. Принаймні — спробувати.

На першому уроці я сидів біля вікна й крутив обгризену ручку в руках. Учитель щось говорить про функції, а я дивлюсь на Соню через два ряди. Вона щось пише, листає підручник… така серйозна, не відволікається. І я раптом ловлю себе на тому, що мені хочеться, щоб вона нарешті подивилась у мій бік. Просто подивилась і, можливо, навіть посміхнулась.

Коли дзвінок нарешті пролунав, до мене заговорив сусід по парті, тобто Макс.

— Може, покличемо Соню? — кидає він мені, ніби між іншим.

— Кого?! Соню?! — сміючись, кажу на автоматі. — Та ти жартуєш!

— Та ні, нормальна вона. Слухай, я їй скажу, хай приходить. Ти ж не проти?

— Ні, не проти, — пробурмотів.

І все. Він пішов, а я сиджу на стільчику, як ідіот. «Не проти», — це звучить, ніби мені байдуже. А насправді — взагалі не байдуже. Я уявляю, як вона приходить. Може, у якомусь костюмі — не страшному, а гарному. І, може, хоч раз подивиться на мене не так, як на однокласника, який тільки знущається, а просто на хлопця. А якщо ні? Якщо вона просто посміється, подумає, що це пастка, черговий жарт? «Чорт! Навіщо я взагалі це затіяв?» — подумки лаявся сам на себе.

Наче це все, про що я думаю. Але ні. Не про це. Я ніколи не думав, що буду стільки возитися з дурною вечіркою. Всі вже десятий раз питають, що брати, хто кого приведе, де те, а де взяти те, хто купить те, а хто те… Але за всім цим нове завдання банально просте: як зробити так, щоб сподобалося Соні. «Та якій Соні?! Її ще навіть не запросили!» — думаючи, дивився на дівчину та нервово посміхався.