РОЗІДЛ І — СОНЯ

Сьогодні з самого ранку все не так. Будильник проспала, чай розлила, волосся — взагалі мовчу. Заснула за ноутом, дописуючи свій роман. Знущається навіть погода.

— Чудовий початок дня, — бурмочу собі під ніс, намагаючись не наступити в бруд.

Попереду вже видно ворота шкільного двору. Територією школи я вже йду повільно. Не хочу привертати уваги. Може, якщо йти тихо, мене ніхто не помітить. І тут — бах! Щось тверде, високе і явно не стіна.

— Ти куди лізеш, взагалі дивишся, куди йдеш?! — різкий голос накричав на мене.

Я відступаю на крок і бачу перед собою того, чий образ використовую у романі, того, чиї глибокі зелені очі зводять мене із розуму, або ж просто до неможливості  гарного брюнета.

Він, зазвичай, на мене не звертає ніякої уваги, але зараз він дивиться на мене так, ніби я спеціально під ноги йому кинулась.

— Вибач, — кажу тихо, але він уже відвертається. — Я… я…

Він мене не дослухав, щось буркнув і пішов далі коридором. А я стою, мовчки дивлюся йому вслід. І чомусь у грудях стало так важко.

«Ну от, Соню, гарно почала день…» — подумала, дивлячись хлопцю вслід

У школі мене дехто навіть не помічає. І це, мабуть, найкраще. Бо я через день слухаю тупі жарти на мій рахунок.

— О, Соня?! — починає Ліза, як тільки я попала у клас. — Диви що мені Ромка подарив.

— Чудово, — відповіла я спокійно, показуючи, що мені все одно, але у той же час всередині мене стискалось щось до болю неприємне. Ось що дарують гарним дівчатам… кулони.

Хлопці сміялись.

— Хоч, теж подарую? — сказав Рома. — Хто ж, як не я, правда?

— Дякую. Не потрібно. У мене є, хто мені дарує різні подарунки, — байдуже сказала я, звісно ж обманюючи.

«І за що це мені? Постійні натяки, різні жарти, причому щоб образити. І що я їм тільки зробила? Я лише зітхаю. Звичайно, це ж я, Міркієнко Софія, об’єкт для жартів…» — в момент моїх філософських роздумів з’являється Сергій Іванович.

— Так, десятий, доброго ранку, — каже він, поклавши підручник із фізики за десятий клас на стіл.  — Готові до опитування?

Тиша розповзається по класу. Мовчать усі, та я теж. Я навіть не пам’ятала, що він задавав вивчити тему. Але, дивлячись на інших зрозуміло, що у них зовсім усе погано.

— Готові-готові… — каже він, — із кого почнемо?

Піднімають руки лише двоє. Я, звісно, одна з них.

— Дівчата, я вам вірю. А почнемо ми із… — Сергій Іванович оглядає клас, — так... почнемо з Артема. Артем, скажіть-но, що таке механічна робота?

— Е-е-е… ну це коли… — починає Артем, розгублено дивлячись на сторінки зошита, — ну, щось із рухом… сила щось робить… роботу, мабуть.

— Це фізична величина, що дорівнює добутку сили на шлях, який проходить тіло у напрямі дії цієї сили, — викрикнула я.

— Ну звісно, хто б сумнівався, — шепоче хтось.

Сергій Іванович закочує очі:

— Дякую, але було не для вас. Так, Артем, повторіть.

— Це величина… тобто фізична величина, що дорівнює сумі сили на шлях… який проходить у напрямі дії цієї сили… — пробурмотав хлопець

— Ех… — здихнув чоловік. — А Нагадайте нам, будь ласка, закон збереження енергії.

— Ну… це…

— Сідайте, Артем, — тихо сказав вчитель та подивився на мене. — Софія!

— Це повна механічна енергія замкнутої системи тіл залишається сталою, якщо на тіла не діють зовнішні сили, — кажу спокійно. Це так легко, що я навіть не читаючи можу відповісти.

Увесь клас тихо киває, мовляв, повністю погоджується із моїми словами.

Урок закінчився, вчитель пішов, а на заміну з’явилася порція звинувачень в мою сторону.

— Треба, щоб їй окрему кафедру зробили, а ми просто слухали, — сказав Ярік, встаючи з-за парти.

— Ну от, Міркієнко знову попереду всіх, — з іронією додала Настя. — Викрикуєш, як так і треба. Навіть не даєш подумати.

— Ага, — буркнула я, — Видно, як я не даю подумати…

— Вона ще і хамить! Хоч би вибачилась! — ще хтось говорить, але я навіть не повернулась на цей неприємний писк.

Зробивши вигляд, що не почула, вибігла з класу та направилась до туалету. Сліз не було, але чую, що чекати не довго.

Вийшовши з туалету мене перехопив Макс, кращий друг Ярослава

— Ти  ж не ображаєшся на наші жарти? — почав він.

— Мені байдуже, — склала руки на грудях, наче це ні як мене не чіпляє.

— Ладно, не ображайся! Приходь краще завтра до мене на вечірку на честь Хелловіна. Буде весело

Я не можу повірити. Це перший раз, що мене позвали. Навіть щелепа ледь не відпала.

— Добре, — я повернулася до хлопця. — Я буду.

— Потім я скину адресу та час, — сказавши, Макс пішов геть, залишивши мене із думкою, що, можливо, нарешті той зеленоокий хлопець зверне на мене увагу.