Розділ 21

Дафна.

Алексіс мовчав. Просто мовчав і дивився на мене тим божевільним, важким поглядом, від якого перехоплювало подих. Ніби прямо зараз він міг зірватися з місця, перекинути через плече й забрати кудись далеко, сховати від усього світу, від усіх помилок, від усіх років, які ми втратили... я знала, що міг. І найдивніше було те, що я не боялася цієї думки. Мабуть, мала б. Мабуть, будь-яка розсудлива жінка насторожилася б від такої одержимості. Але десь глибоко всередині мене жила інша правда: мені подобалося бути для когось настільки важливою, подобалося відчувати себе бажаною... коханою.  

Навіть якщо це було неправильно.

— Навіщо твій батько зробив це? — вирвалося в мене надломленим голосом, у якому було більше жалю, ніж злості.

Наче я все ще сподівалася почути відповідь, здатну повернути час назад.

Алексіс одразу відкрив рота, ніби давно чекав цього запитання, але раптом замовк. На його обличчі промайнула така відверта огида, що я навіть здригнулася. Він потер щелепу й кілька секунд дивився кудись убік, ніби сам факт розмови про батька викликав у нього фізичний дискомфорт.

— Бо... — почав він і важко видихнув. — Дафно... бо це мій батько. Він усе життя був жорстким бізнесменом старої школи, людиною, яка побудувала свою імперію з нуля й настільки звикла контролювати все навколо, що перестала бачити різницю між бізнесом і власною родиною. Для нього я ніколи не був просто сином. Я був спадкоємцем, продовженням його влади, інструментом для розширення імперії, а не самостійну людину з правом на власне щастя. І коли він зрозумів, що я без тями від тебе, то злякався. Злякався, що я стану слабким, сентиментальним, некерованим. Що почну приймати рішення серцем, а не вигодою.

Він гірко всміхнувся й похитав головою.

— І вибач мені за прямолінійність, але я не хочу приховувати від тебе, ким насправді є Павлос Мавріс. Усе його життя крутиться навколо грошей, статусу та впливу. Для нього люди завжди були або корисними, або ні. Він вважав, що такий шлюб принизить нашу сім'ю й послабить її позиції в елітних колах.

Я завмерла...

Серед усього сказаного мене зачепило лише одне слово. Настільки сильно, що воно саме вирвалося назовні раніше, ніж я встигла подумати.

— Шлюб?

Алексіс підняв на мене погляд. Його обличчя залишилося серйозним: без усмішки та жарту.

І від цього мені стало ще важче дихати.

— Ти хотів зі мною одружитися? — тихо перепитала я й несвідомо прикрила рот долонею, ніби це могло зупинити шок, який раптом накрив мене з головою.

Він кивнув... просто кивнув.

А в мене всередині ніби щось остаточно обірвалося.

— Так, Дафно. Перед від'їздом, який організував батько, він раптом вирішив, що готовий мене «простити». Ми довго говорили. І тоді я сказав йому те, що вважав найважливішим у своєму житті. Сказав, що вперше по-справжньому щасливий. Що вдячний за всі його методи виховання лише тому, що вони зрештою привели мене до тебе.

Його голос почав звучати тихіше... наче кожне слово повертало його в той день.

— Я сказав і батькові, і матері, щоб вони готувалися знайомитися зі своєю майбутньою невісткою. Я був щасливий, Дафно. До смішного щасливий. Настільки, що навіть не помітив, як вони обидва почали грати свої ролі в тому спектаклі.

Він замовк.

Провів долонею по обличчю, потім потер перенісся й заплющив очі лише на секунду.

— Мені було дуже боляче, Дафно... — його голос охрип. — Вибач... Справді, вибач.

Раптом усі ці роки перестали виглядати як чиясь провина. Вони стали виглядати як трагедія двох дурних, наляканих людей.

Я знову ковтнула клубок у горлі, потягнулася до келиха, але так і не зробила ковтка. Лише повільно покрутила його в пальцях, спостерігаючи, як темна рідина коливається всередині.

— Чому ти відпустив мене так легко, Алексісе? — запитала я тихо.

Він мовчав кілька секунд, потім подивився мені просто в очі.

— Бо я був молодим ідіотом, — сказав він без жодних спроб виправдатися. — Батько показав тобі той запис, і ти повірила. Я думав… якщо ти так легко повірила в найгірше про мене, то, мабуть, ніколи не кохала.

Він гірко посміхнувся.

— Було набагато легше переконати себе, що ти мене не кохала, ніж визнати, що я дозволив батькові зруйнувати нас. Я зненавидів себе за власну слабкість... і тебе за те, що повірила.

Сльози підступили до моїх очей... І тепер я... ненавиділа себе. Бо стало шкода... але не себе.

Мені стало шкода нас. Тих двох молодих людей, які колись так сильно кохали одне одного, але дозволили чужій жорстокості, гордості та страху вирішити все за них.

— А я… — мій голос тремтів так сильно, що деякі слова ледь виривалися назовні. — Я була гордою і наляканою. Просто бідною дівчиною, яка закохалася в хлопця з абсолютно іншого світу. Коли твій батько сказав, що я для тебе лише експеримент... я повірила йому. Не тому, що хотіла повірити, а тому, що так було легше. Легше, ніж думати, що людина, яку я так сильно кохала, могла свідомо використати мене. Я зникла, бо боялася залишитися й почути від тебе підтвердження його слів. Я шкодую, Алексіс... дуже шкодую.