Розділ 19

Дафна.

Спогад.

Павлос Мавріс сидів за величезним столом із темного дерева так, ніби це було його природне місце у світі, а не просто кабінет. Не як людина, не як господар будинку, а як той, хто звик керувати всім навколо одним поглядом. Простора кімната була холодною не через температуру, а через відчуття порядку, контролю й абсолютної відсутності чогось живого. Масивні полиці з книгами, стриманий декор, великі вікна з важкими шторами, дорогі предмети, які не виглядали виставленими напоказ, але кожен ніби кричав про владу та звичку нічого не втрачати.

Він навіть не підвівся, коли я зайшла.

Я зупинилася біля дверей на якусь секунду довше, ніж потрібно, і одразу відчула, як мене накриває дивне усвідомлення: для нього ця зустріч, очевидно, не була важливою подією. Для мене ж усе життя раптом зібралося в одну кімнату.

— Сідай, — сказав він коротко, без привітання та запитання, навіть без натяку на звичайну людську ввічливість.

Його голос був спокійним, не гучним, але в ньому було щось таке, через що люди, мабуть, автоматично починали виправдовуватися ще до того, як зробили помилку.

Я слухняно сіла, хоча рух вийшов трохи незграбним. Спина сама випросталася, пальці нервово зчепилися між собою під столом. Мені здавалося, що моє серце билося настільки голосно, що він справді міг це почути.

Батько Алексіса довго мовчав... не відводив погляду і не поспішав. Просто розглядав мене так довго, що всередині почало з'являтися відчуття не захисту, а оголення. Ніби мене оцінювали не як людину, а як рішення, яке ще потрібно прийняти. Потім він без жодного слова взяв пульт і натиснув кнопку.

Я навіть не одразу помітила великий екран збоку — він був настільки вдало вбудований у стіну, що здавався частиною інтер'єру.

На екрані з'явився Алексіс.

Я вдивилася автоматично. Спочатку я навіть видихнула полегшено: живий та неушкоджений... усміхається, говорить із хлопцями, яких я не знала, але вони розмовляли так невимушено, ніби були знайомі ще зі школи. Почали згадувати якісь історії, і я сама собі зробила висновок: це його… коло. Ті люди, які існували в його житті до знайомства зі мною.

А потім розмова раптом звернула в інший бік.

Хтось почав жартувати. Потім ще один. Згадали мене.

Я не одразу зрозуміла.

— То ти зараз де живеш? — запитав один із них, усміхаючись так, бо мабуть вже знав відповідь.

— Та неважливо де, — відмахнувся Алексіс.

— Ой, та ну, не прикидайся. Ми ж тебе бачили… з кимось там.

— З ким? — Алексіс кинув на свого друга дуже пронизливий погляд.

— Ну… — хлопець розтягнув слово й засміявся, — з прибиральницею своєю?

Я завмерла.

Ще один одразу підхопив:

— Серйозно? Алексіс, ти що, тепер у соціальну роботу подався?

— Та замовкни, — сказав він уже без усмішки.

Я повільно кліпнула й дивилася в екран далі.

Прибиральниця?

А коли зрозуміла... всередині щось різко заболіло.

Ці вилупки назвали мене прибиральницею.

Я відчула, як щелепа сама напружилася, а пальці під столом стиснулися в кулаки. Не тому що мене образило слово. Не тільки через це. А тому що раптом стало дуже соромно від думки, що вони бачили мене саме так. Наче я ніколи не була людиною поруч із Алексісом, лише історією для чужого сміху.

Я чекала...

Чекала, коли Алексіс просто встане і за ці слова дасть кожному з них по пиці… бо він не дозволить нікому принижувати мене. 

Але він не зробив нічого... а його слова зовсім розбили мені серце.

— Та вона просто експеримент, пацани. Хотів перевірити, наскільки далеко піде бідна дівчина заради грошей. Цікаво, як довго вона буде вдавати, що закохана в мене…

Запис обірвався.

Я ще кілька секунд дивилася на чорний екран... у голові не було нічого, лише глухий шум. Земля ніби закрутилася навколо мене, і здалося, що якщо я зараз встану зі стільця — просто впаду. Губи тремтіли, але я стримувала сльози, які вже підступили до очей. Нахилила голову й сильно заплющила очі — це завжди допомагало мені не показувати оточуючим те, що відбувається всередині. Те, що серце так вперто хотіло видати назовні.

Кілька секунд я збирала себе докупи, а потім повільно підняла голову й подивилася прямо на батька Алексіса.

— Це… це брехня, — сказала я тихо, але голос не тремтів. 

Він навіть не ворухнувся з місця, лише кутик його губ ледь піднявся в усмішці... не зло, бо так усміхаються люди, які вже давно вирішили, що знають відповідь за всіх навколо.

— Брехня? Ні, дівчинко. Це правда, — відповів Павлос таким голосом, в якому навіть не було потреби доводити власну правоту, ніби він уже давно все вирішив і тепер просто озвучував вирок, який не потребує обговорення. — Мій син занадто довго грав у цю історію під назвою «кохання до бідної». Ти для нього розвага. Іграшка. Тимчасова цікавість. Він скоро повернеться у реальний світ, а ти... ти залишишся там, звідки прийшла.