Розділ 20

Дафна.

Після моїх слів Алексіс одразу стиснув щелепу. Я помітила, як у нього напружилися м'язи на шиї, а біля скроні проступила вена. 

— Це була брехня, — тихо, але жорстко сказав він, не відводячи від мене погляду. — Повна брехня. І ти повірила в неї швидше, ніж дала мені шанс усе пояснити.

Він повільно відкинувся на спинку диванчика, провів долонею по волоссю й на кілька секунд відвів погляд убік, ніби ці слова давалися йому важче, ніж попередні, а потім знову подивився на мене.

— І я навіть не буду питати, чому, бо знаю відповідь і давно вже не звинувачую тебе. Лише себе... але мене хвилює інше. Я спитаю одразу: ти все ще боїшся мене, Дафно?

Його голос звучав спокійно, але в ньому було щось таке вразливе, що я на мить навіть забула, як дихати.

Я підняла на нього погляд і мимоволі знову почала розглядати його так, ніби шукала знайоме обличчя крізь час, крізь усе, що сталося між нами. Він уже не був тим хлопцем із минулого; він став дорослішим, жорсткішим, стриманішим... біднішим, і водночас у ньому залишилося щось до болю знайоме.

І це було найстрашніше, бо моє серце реагувало не слабше, ніж тоді.

Навпаки... ніби роки тільки розтягнули ту нитку між нами й зробили її ще тугішою.

Я швидко сховала руки під стіл, бо вони вже тремтіли сильніше, ніж мені хотілося визнавати. Не від страху... не зовсім. Радше від злості на себе, від шоку та від усвідомлення того, що частина мене весь цей час ніби жила десь окремо, й тепер раптом повернулася назад.

Алексіс помітив це одразу.

Звісно, помітив.

Його губи ледь смикнулися, і він хрипко засміявся собі під ніс: не весело, а так, ніби сам із себе розчаровано посміявся.

— Я не боюся тебе! — прошепотіла я й підняла підборіддя трохи вище, ніби з викликом. 

Моя гордість приходить тоді, коли вже немає нічого іншого, за що можна триматися. 

— Я боюся себе, — я помовчала, бо слова застрягли в горлі. — Боюся того, що відчуваю, коли ти сидиш переді мною. Боюся, що за всі ці роки нічого не змінилося. І це… це лякає мене більше за все.

Я відвела погляд убік, ковтнула й тільки зараз зрозуміла, наскільки боляче говорити це вголос. 

Бо я не хотіла визнавати не те, що досі щось відчуваю. Я не хотіла визнавати, що ці почуття нікуди не поділися. Що час не вилікував мене, що я просто навчилася жити так, ніби все давно закінчилося.

А тепер він сидить навпроти мене й однією фразою руйнує роки моєї впевненості.

Алексіс мовчав, не перебивав. Просто дивився так уважно, ніби не намагався довести щось мені, а хотів зрозуміти.

А потім в голові закрутилися його слова про запис...

Тобто запис був брехнею?

...і раптом стало так боляче не тому, що я дізналася правду. А тому що я зрозуміла: якщо б тоді я не втекла, якщо б не дозволила гордості й страху вирішити все за мене… можливо, зараз не сиділа б тут із відчуттям, що виправляти щось уже запізно.

Бо іноді найбільше болить не помилка, а розуміння, що навіть якби істина відкрилася раніше… нічого вже не повернеш назад так, як було колись.

Алексіса погляд став темнішим і водночас дивно зосередженим, ніби в цій миті він намагався не дати собі зробити щось імпульсивне. Я бачила, як він ніби стримує себе, свою ту частину, яка завжди хотіла забрати мене цілком, без пояснень та дозволу, яка ніколи не вміла відпускати те, що вважала своїм.

Він встав з диванчика повільно, обперся об стіл руками і трохи нахилився вперед, і між нами раптом стало ніби-то... тісніше, хоча він навіть не торкався мене. Просто скоротив відстань настільки, що я відчула його присутність набагато сильніше. Мій погляд сам опустився й на якусь мить завмер на його шиї, на чіткій лінії м'язів, на тому, що він уже давно не був тим хлопцем із моїх спогадів, а зовсім іншою людиною. І тоді я відчула запах його парфуму: не різкий, не дешевий, а дорогий і такий, що дивно змішувався в голові з відчуттям знайомості.

Я відразу зсунула брови й навіть трохи відхилилася назад, бо раптом дуже гостро усвідомила, що вино й ця розмова починають збивати мене з пантелику.

Алексіс помітив і це.

Його губи ледь ворухнулися, і він прошепотів:

— А я не боюся.

Я підняла на нього погляд.

— Я просто знаю, що ніколи тебе не відпускав. І сьогодні, коли побачив тебе тут одну… я зрозумів, що готовий зруйнувати все, лише б ти знову подивилася на мене так, як колись, — його слова повисли між нами важко… і боляче для мене.

Бо я відчула небезпеку іншого типу: не фізичну, не очевидну, а ту, яка приходить разом із людиною, що говорить про почуття так упевнено, ніби вони мають право перекреслити все, що сталося після.

— Алексіс… — я повільно вдихнула й підняла підборіддя вище, збираючи залишки спокою. — Ти не маєш права так говорити.

Він не перебив, а я продовжила, але твердіше:

— Я вийшла заміж. У мене є дитина. Моє життя давно пішло далі.

Я побачила, як він завмер лише на секунду. Потім кивнув, не образився і не посміхнувся. Просто став надто серйозним.