Розділ 18

Дафна.

Спогад.

Від цієї думки серце так боляче закалатало в грудях, що я ледь не задихнулася. Перед очима навіть на секунду потемніло. Я вже настільки звикла до Алексіса у своєму житті, до його поведінки, повідомлень, дзвінків, раптових появ, що сама думка про те, що з ним могло щось трапитися, викликала... страх.

Крістіна, помітивши, як я зблідла, миттєво перестала жартувати. Вона нахмурилася, схопила мене за передпліччя й змусила зупинитися просто посеред тротуару.

— Пані… з Алексісом усе добре? — майже вигукнула я, не приховуючи паніки.

— Так, так, мила, не хвилюйся, — швидко відповіла Олена, і я почула в її голосі дивну втому. — З ним усе гаразд. Я телефоную, бо хочу запросити тебе до нас у гості. Батько Алексіса хоче особисто поговорити з тобою… про ваше майбутнє з нашим сином.

На останніх словах її голос раптом змінився. Став тихішим і майже сумним, наче за цією ввічливістю ховалося щось значно серйозніше, ніж звичайне знайомство.

У мене всередині все змішалося: шок, хвилювання, дивне щастя і страх, який я тоді ще не могла нормально пояснити навіть самій собі.

Бо частина мене була щиро зворушена тим, що батьки Алексіса захотіли зі мною познайомитися. Для дівчини на кшталт мене це звучало майже нереально. Родина Маврісів була однією з тих сімей, про які писали в журналах і шепотілися в дорогих ресторанах Афін. А я… я була просто Дафна. Дівчина зі звичайного життя, яка закохалася не в ту людину настільки сильно, що вже не могла врятуватися.

— Так, звичайно… я буду дуже рада знайомству, — швидко відповіла я, але не встигла договорити, як Олена раптом попрощалася й завершила дзвінок.

Я повільно опустила телефон, дивлячись кудись перед собою.

Щось у цій розмові було неправильним.

І справа навіть не в дивному голосі його матері, а в тому, що я тоді зовсім забула одну дуже важливу річ: Алексіс уже давно не підтримував нормальних стосунків із батьком. Вони постійно сварилися, і після останнього конфлікту він узагалі майже не спілкувався з родиною. Навіть матері телефонував украй рідко.

Але я була надто наївна, щоб одразу скласти всі ці шматки докупи.

— Щось сталося? — підозріло запитала Крістіна, уважно вдивляючись у моє обличчя. 

Я нервово заправила волосся за вухо й спробувала усміхнутися.

— Ні… просто мене запросили батьки Алексіса. Хочуть поговорити зі мною.

— Про що саме? — Крістіна одразу примружилася. — І зачекай… Алексіс теж буде там?

Я похитала головою.

— Ні. Але це ж його батьки. Я не могла відмовити.

Крістіна стиснула губи, явно про щось думаючи, але промовчала.

І найбільше я не очікувала навіть не самого запрошення, а того, що вже за годину мені прийде повідомлення від особистого водія родини Маврісів, який чекатиме внизу біля гуртожитку, щоб відвезти мене до їхнього будинку. Будинку, в якому я ніколи не була й навіть приблизно не уявляла, де він знаходиться.

Коли телефон засвітився коротким: «Автомобіль чекає на вас», у мене раптом пересохло в роті. Я кілька секунд просто дивилася на екран, ніби це повідомлення зараз мало зникнути. Усе відбувалося надто швидко. Настільки, що в мене навіть не залишилося часу нормально злякатися.

Я поспіхом перевдягнулася, хоча це було смішно, бо мій гардероб однаково не містив нічого, що могло б виглядати доречно поруч із прізвищем Мавріс. Зрештою, я залишилася в старих темно-синіх джинсах і простій білій футболці, довго дивилася на себе в маленьке дзеркало й раптом відчула себе дитиною, яка випадково потрапила не у свою казку.

Дорога тривала майже сорок хвилин.

Спочатку за вікном я бачила знайомі вулиці Афін, кав'ярні, шумні перехрестя, люди, які поспішали додому, але чим далі ми їхали, тим тихішим ставав світ навколо. Дорогі райони завжди мають дивну тишу. 

Я сиділа на задньому сидінні чорної автівки, нервово стискаючи пальцями телефон, й ловила себе на думці, що мені хочеться написати Алексісу. Просто щось дурне й просте: «Твоя мама мене викрала». 

Або: «Сподіваюся, твій батько не планує мене закопати у вашому саду».

Але я не написала, бо десь глибоко всередині вже починало ворушитися погане передчуття. Маленьке, майже непомітне. Як тріщина на склі, яку видно лише під певним кутом.

Автівка плавно звернула з дороги, і перед нами повільно відчинилися величезні ковані ворота.

Я мимоволі затамувала подих.

Машина повільно котилася широкою алеєю, обсадженою ідеально підстриженими кипарисами, між дорогими ліхтарями та клумбами, які виглядали так, ніби над ними щодня працювала окрема армія садівників. Попереду, серед зелені, поступово з'являвся сам будинок.

Ні. Не будинок.

Маєток.

Величезний, сліпучо-білий, із високими колонами, мармуровими сходами та фонтанами, вода в яких шуміла навіть крізь зачинені вікна автомобіля. Усе тут виглядало надто красивим, дорогим та бездоганним.