Розділ 17

Дафна.

Алкоголь вже зробив свою справу. У голові було легко й водночас небезпечно п'янко. Я відчувала, як щоки палають, а язик стає трохи важчим, але замість того, щоб зупинитися, лише знову потягнулася до пляшки й повільно налила собі ще келих. Бо поява Алексіса перевернула в мені все догори дриґом.

Я не знала, як поводитися поруч із ним, про що говорити й куди подіти очі. Хоча колись саме з ним я могла говорити про все на світі, особливо про нас... про те, що так і залишилося незавершеним між нами. І тому я просто не витримала…

— Ти зник… тобто я хотіла сказати…

Та Алексіс одразу перебив мене.

— Зник? — він коротко й гірко всміхнувся, повільно провівши пальцями по щелепі. — Це ти зникла, Дафно. Просто взяла і… кинула мене. А я залишився з тим, що ти повірила в брехню мого батька швидше, ніж у мене.

Від його слів я завмерла. Таке було відчуття, ніби мене раптом вдарили чимось важким просто в груди.

Але швидше за шок у мені спалахнув гнів: легкий, нервовий, майже захисний. Бо Алексіс умів говорити так, що поряд із ним люди миттєво починали сумніватися навіть у власних спогадах.

— Ти завжди був майстром перевертати все з ніг на голову, — саркастично відповіла я, намагаючись звучати спокійно та захиститися. — Я зникла? Серйозно? Після того запису, який мені показав твій батько? «Експеримент із бідною дівчинкою». Звучить знайомо?

Я досі пам'ятала той день надто добре. Пам'ятала, як земля буквально вислизнула з-під ніг, як гордість не дозволила мені плакати при його батькові, як я вдавала байдужість, поки всередині розсипалася на шматки. І найгірше було навіть не те, що я повірила… а те, наскільки боляче мені було повірити. Бо люди не ранять так сильно, якщо ти не любиш їх.

Спогад.

Я саме йшла з Крістіною після пар, і ми повільно спускалися вузькою вуличкою до гуртожитку, домовляючись через кілька годин зайти в наше улюблене кафе біля кампусу. Крістіна, як завжди, говорила голосніше за всіх навколо, активно махала руками й паралельно встигала роздивлятися перехожих так, ніби працювала таємним агентом афінських пліток.

— Якщо сьогодні там знову буде той бариста з татуюванням на шиї, я офіційно почну ходити туди щодня, — заявила вона абсолютно серйозним тоном. — У мене, між іншим, теж є потреби. Естетичні.

Я тільки засміялася, вже звикнувши до її дивних і водночас геніальних пояснень усього на світі, коли в моїй сумці раптом завібрував телефон.

Серце миттєво підскочило.

— Це, мабуть, Алексіс, — промовила я, посміхаючись як дурненька, що сама відчула, як щоки починають горіти. — Напевно, вже скучив.

Я дістала мобільний із сумочки, а Крістіна у відповідь лише театрально закотила очі.

— Ну так візьми швидше слухавку, мила, — пирхнула вона зі сміхом. — Бо буде як минулого разу: ти не відповіси, і цей одержимий красень уже за десять хвилин стоятиме біля дверей нашої кімнати, дивлячись так, ніби готовий купити весь гуртожиток разом із коменданткою.

Ми обидві розсміялися, але щойно я прийняла виклик і приклала телефон до вуха, усмішка миттєво зникла з мого обличчя.

Бо це був не Алексіс.

У слухавці пролунав жіночий голос: м'який, стриманий і напрочуд елегантний.

— Вітаю тебе, Дафно, — чемно промовила жінка. — Це мама Алексіса. Олена Мавріс.

Я мало не спіткнулася на рівному місці.

— Ой… — пискнула я так голосно, що сама злякалася власної реакції, а тоді машинально вчепилася пальцями в лікоть Крістіни й мало не затрясла її від нервів. — Тобто… вибачте! Дуже рада знайомству, пані Мавріс.

Крістіна поруч витріщилася на мене так, ніби я щойно повідомила їй про власне таємне весілля, і беззвучно прошепотіла самими губами: «Мати Алексіса?!»

У слухавці пролунав тихий сміх Олени: теплий, але якийсь дивно обережний, ніби вона боялася, що її можуть почути поруч. І саме в цю мить мені в голову раптом ударила страшна думка.

Щось сталося з Алексісом. 

Інакше чому телефонує не він, а його мама?