Розділ 15

Алексіс.

— Привіт, Дафно.

— Алексіс… — тихо й стурбовано промовила вона. — Що… що з тобою сталося?

Я лише знизав плечима, продовжуючи грати свою роль.

— Життя. Всяке буває. Довго розповідати.

Вона мовчала. Я буквально бачив, як у її голові одна за одною крутяться думки: жалість, здивування, спогади. Дафна явно намагалася зіставити того зарозумілого хлопця з гуртожитку з чоловіком, який стояв перед нею зараз.

І, дідько, мені подобалося її плутати. Хоча, якщо чесно, найбільше я зараз плутав самого себе.

— Ти… проходив повз? — нарешті запитала вона.

— Так. Побачив тебе у вікні. І… не зміг піти далі.

І це була єдина абсолютна правда, яку я поки зміг їй сказати прямо.

Дафна обережно глянула через плече, перевіряючи, чи за нами й досі спостерігають адміністратор та охорона. І, звісно ж, ці стерв'ятники стояли напоготові, ніби тільки й чекали моменту, щоб знову спробувати викинути мене на вулицю.

Але Дафна все одно невпевнено підійшла ближче... надто близько.

У мене всередині миттєво все напружилося від її солодкого аромату парфумів, від тепла її тіла поруч, від того, як обережно, але вперто вона торкнулася моєї руки. Її тоненькі пальчики ковзнули в мою долоню й потягнули мене до свого столика.

І цей простий дотик подіяв на мене гірше, ніж будь-який у світі алкоголь.

Смішно. Я вирішую одним підписом долі людей, а зараз ледь не втратив здоровий глузд через дівчину, яка просто взяла мене за руку... хоча я завжди його втрачав, коли до мене торкалася вона, моя Дафна.

— Ходімо. Не будемо влаштовувати тут ще одне шоу для охорони, — пошепки кинула вона через плече, але, спіймавши мій божевільний погляд, одразу зніяковіла, а її щічки миттю залилися рум'янцем. — І ти взагалі не повинен був сюди заходити.

Боже, вона досі так реагує на мене.

Це майже небезпечно для моєї психіки.

— Знаю, — тихо відповів я, стискаючи її пальці трохи сильніше. — Але я ніколи не вмів робити те, що повинен, особливо коли справа стосується тебе.

Ми підійшли до столика, за яким вона сиділа. Я швидко окинув поглядом місце: троянди, пелюстки на скатертині, свічки...

Романтика аж зуби зводить.

...І напівпорожня пляшка вина…

Потім я знову перевів погляд на Дафну й криво посміхнувся, помітивши, що моя маленька красуня вже встигла випити достатньо, аби хоч трохи притупити спогади про минуле. І її поведінка це лише підтверджувала.

Вона майже силоміць посадила мене на м'який диванчик, ніби я збирався пручатися.

Та я б, мабуть, і добровільно пішов за нею хоч у пекло, аби вона просто продовжувала тримати мене ось так.

Або якби Дафна прямо зараз наказала мені встати й роздягнутися посеред ресторану, я б, найімовірніше, навіть не сперечався.

І це вже було відверто нездорово... 

Вона сіла навпроти, поклала руки на стіл і спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла ніби через силу та була напруженою.

Між нами повисла важка тиша...

Я мовчав, бо не хотів її налякати. Не хотів нагадувати, як її гордість колись переступила через нашу любов. І як я, удаючи байдужість, дозволив їй піти.

Часом люди втрачають одне одного не через відсутність почуттів, а через гордість і страх зробити крок першими.

І, дідько, мене досі злило те, як легко я тоді її відпустив. Наче це була не вона. Наче без неї я справді зміг би жити так само.