Розділ 14

Алексіс.

Адміністратор — елегантний чоловік середніх років у бездоганно випрасуваному костюмі — миттєво заступив мені дорогу. За його спиною, мов тіні, одразу з'явилися  двоє кремезних охоронців. 

Швидко ж вони тут винюхують тих, хто не вписується в їхню картинку розкоші.

— Вибачте, сер, — із ледь прихованою зневагою промовив адміністратор, повільно оглядаючи мене з ніг до голови. 

Його погляд особливо затримався на моїй сорочці й брудних нігтях.

Треба ж, який уважний.

— У нас суворий дрес-код. У такому вигляді ми не можемо вас обслуговувати. Будь ласка, залиште заклад.

Я лише цокнув язиком, мимохіть окинувши себе поглядом.

Ну так… вигляд у мене зараз і справді був той ще. Але я лише криво посміхнувся адміністратору й просто спробував обійти його.

— Я до знайомої. Вона там, біля вікна.

Один із охоронців одразу схопив мене за плече жорсткою хваткою.

— Ти не зрозумів? — грубо кинув він, сильніше стискаючи пальці. — Вийди звідси, бомж. Тут не притулок для таких, як ти.

Я різко скинув його руку.

Мене ніхто й ніколи не хапав. Тим паче так.

Усередині вже небезпечно підіймалася знайома лють. Та сама, через яку в дитинстві охорона батька боялася зайвий раз дивитися мені у вічі.

Я ледве стримувався, щоб не вмазати цьому мерзотнику й не показати, хто тут насправді схожий на бомжа — людина в простій сорочці чи той, хто поводиться як дворовий пес у дорогому костюмі.

Сили в мені вистачило б, аби покласти цього здорованя на підлогу за кілька секунд, навіть попри його два метри зросту й перевагу у вазі.

— Забери руки, — тихо, але з металом у голосі промовив я, дивлячись охоронцеві просто в очі. — Я не збираюся влаштовувати скандал. Просто дай пройти.

Другий охоронець одразу заступив мені дорогу й різко штовхнув у груди, від чого я ледь не втратив рівновагу.

— Ти глухий чи тупий? Сказано — вийди. Або ми винесемо тебе звідси за комір, як собаку.

У мені остаточно закипіла така злість, що перед очима на секунду потемніло. Я вже був готовий гамселити їх тут доти, поки комусь не знадобиться швидка.

Кулаки стислися самі собою, щелепа напружилася так сильно, що я й сам чув скрегіт власних зубів. Але не встиг нічого зробити, бо раптом почув голос Дафни.

— Залиште його!

І в ту ж секунду всередині в мене все завмерло.

Господи... я так скучив за її голосом. 

Дафна стояла за кілька кроків від нас. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, у яких змішалися шок, недовіра і… жаль?

Її погляд метушливо ковзав з мене на адміністратора, потім на охоронців. Здавалося, вона й сама в цю мить не знала, що сказати і як пояснити, чому я стою тут у такому вигляді, щоб мене взагалі пропустили всередину.

А мене, дідько, це чомусь веселило. 

Я знову впіймав її погляд на собі й криво посміхнувся у відповідь.

Чесно кажучи, від погляду Дафни мені стало соромно, але я навіть не думав виправдовуватися. Міг би сказати правду. Міг би посміятися, перевести все в жарт чи просто кинути своє прізвище, і ці недоумки самі б мені стілець відсунули.

Та щось у мені, та сама маніпулятивна частина, яка завжди любила довгі ігри, тихо прошепотіла: «Не зараз». Нехай думає, що хоче. 

І тому я вирішив дограти сьогоднішню роль до кінця.

І якщо бути відвертим… мені подобалося дивитися, як Дафна намагається скласти до купи того хлопця, якого колись знала, і чоловіка, який зараз стояв перед нею в дешевій сорочці.

— Пані Статопулос… — адміністратор здивовано повернувся до неї. — Ви знаєте цього… чоловіка?

Після звернення цього недолугого бовдура я машинально опустив погляд на руки Дафни. І саме тоді у світлі люстр помітив на її пальці обручку.

Одружена.

У грудях щось неприємно стиснулося.

Це було... боляче.

І в ту ж секунду мені до одержимості захотілося дізнатися все про чоловіка, який, як мені раптом здалося, вкрав моє. Хоча Дафна давно була не моєю, але проблема полягала в тому, що моєму его було начхати на такі дрібниці.

— Так, — тихо, але впевнено відповіла вона, не відводячи від мене погляду. — Він зі мною. Залиште його в спокої.

Охоронці невпевнено переглянулися й відступили. Адміністратор кинув на мене останній зневажливий погляд, ніби я щойно заніс бруд просто на його килим, і мовчки відійшов.

А ми так і залишилися стояти один навпроти одного.

Цього разу Дафна повільно оглянула мене з ніг до голови, але, на диво, на її обличчі не було ані відрази, ані насмішки... лише знову цей клятий жаль.

Дідько… краще б вона дивилася з огидою! 

Бо жалість від Дафни чомусь різала по живому.

Та навіть зараз я не міг перестати нею милуватися.