Розділ 12

Алексіс.

Я сидів на задньому сидінні Майбаха і реготав так, що сльози текли по щоках. 

Ну, дійсно, я влаштував собі сьогоднішній вечір незабутнім. Дідько… але й ця дівчина лише підтвердила те, що я й так знав: світом керують гроші, і їй було начхати, що перед нею сидів далеко не потвора. Шмигнувши носом, я подивився на Стеліуса, який сидів за кермом та криво посміхався, періодично поглядаючи на мене в дзеркало заднього виду.

— Вона назвала мене «лузером», Стеліосе! — я захлинався від сміху. — Мене! Алексіса Мавріса! Власника яхтових клубів, половини Санторіні і купи островів, яких навіть на деяких картах немає! А я сидів у сорочці за двадцять євро і просив у неї чотирнадцять п'ятдесят, щоб доплатити!

— Ви ще й троянду з клумби вирвали, — додав Стеліос, хитаючи головою. — Мабуть, з максимально серйозним обличчям вручили, ніби це рідкісний діамант.

— Вона була прекрасна! — захищався я, витираючи сльози. — Свіжа, червона, з характером, майже як я. Тільки колюча.

Ми обоє знову розсміялися. Стеліос рідко сміявся вголос, але коли вже починав, його було важко зупинити.

Я розслаблено відкинувся на м'яке шкіряне сидіння й недбало розстебнув верхні ґудзики жахливої сорочки, яку, схоже, шили спеціально для того, щоб принижувати людей.

— Знаєш, що найсмішніше? Вона сказала, що краще повернеться до колишнього, ніж буде стояти поруч зі мною. До колишнього… — я коротко хмикнув і знову розсміявся. — Ні, ти тільки уяви це.

Авто плавно зупинилося на світлофорі біля одного з найкращих ресторанів Афін — «Чіело Альто». Вечірнє місто мерехтіло вогнями, а з ресторану лунала тиха жива музика, яку було чутно крізь привідчинене вікно автівки.

Я байдуже повернув голову вбік… і завмер.

За великим панорамним вікном, освітленим теплим світлом свічок, сиділа вона.

Дафна.

У неймовірно витонченої сукні, що бездоганно облягала її струнку фігуру, з розпущеним хвилястим волоссям, яке м'яко спадало на оголені плечі... і ця неймовірна красуня, дівчина, яка вкрала моє серце раз і назавжди... сиділа сама. 

Перед нею стояла вже відкоркована пляшка вина. Її обличчя було сумним, трохи втомленим, але, Господи… настільки прекрасним, що в мене на мить перехопило подих.

Світ ніби завмер...

Я кілька разів ляснув себе по щоках, намагаючись отямитися. Можливо, мені все це лише мариться. Але ні… це не допомогло. Дафна… моя мила, прекрасна Дафна справді сиділа там…

Раптом я зловив себе на думці, що за всі ці роки так і не навчився робити одну річ — дихати поруч із нею спокійно. Дафна завжди виглядала так, ніби була створена не для цього шумного, жорстокого світу, а для чогось значно красивішого.

І навіть зараз, сидячи самотньо за столиком серед чужого сміху та музики, вона залишалася найпрекраснішим, що бачили мої очі... завжди.

Серце, яке ще мить тому билося легко й спокійно, раптом закалатало зовсім інакше: стурбовано і... болісно.

Усі звуки навколо зникли.

Залишилася тільки... вона. Моя Дафна.

— Стеліосе… — хрипко прошепотів я, не відриваючи від неї погляду. — Стій. Стій тут.

Він помітив зміну в моєму голосі і відразу став серйозним.

— Пане?

Я не відповів... просто дивився. На те, як вона повільно обертала ніжку келиха пальцями. На те, як вона сумно посміхнулася сама до себе — тією самою посмішкою, яку я пам'ятав багато років тому. На її оголені плечі, на яких відблискували вогні свічок.

— Боже мій… — тихо видихнув я. — Вона ще красивіша, ніж я пам'ятав. Як вона це робить? Після стількох років… досі здатна одним своїм виглядом вибивати ґрунт з-під ніг.

Скроні, ніби, стиснуло... Від цієї суміші шоку, старого болю і небезпечної, всепоглинаючої одержимості нею, яка ніколи до кінця не відпускала мене, кров шуміла у вухах, а руки мимоволі стиснулися в кулаки.

Наче не було цих років, інших жінок, спроб забути її чи хоча б навчитися жити без неї. Дафна досі мала наді мною ту саму страшну владу: достатньо було просто з'явитися в моєму полі зору, і я вже не міг думати ні про що інше.

Це було хворе, неправильне, майже божевільне почуття, але, дивлячись на неї зараз, я зрозумів одну річ: я так і не вилікувався.

— Це знак, Стеліосе, — прошепотів я, усе ще не відводячи очей від вікна. — Це точно знак. Всесвіт вирішив пожартувати наді мною сьогодні. Спочатку лузер, а тепер… вона. Одна. З вином і сумними очима.

Я провів рукою по обличчю, намагаючись зібрати думки, але думки не збиралися... 

Була лише вона.

— Під'їдь ближче, — спокійно наказав я, голос уже став іншим: низьким та рішучим. — І перевір, чи є вільний столик. Ні, краще… я сам.

А я й не міг відвести погляду, поки він паркував машину. Скільки часу минуло... А серце досі б'ється так, ніби це було вчора.

***

Якщо книга вам подобається, але ви ще не зареєстровані на Букнеті, це можна зробити буквально за один клік. Тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки й не втратити її серед інших історій.
Реєстрація на Букнет безпечна та безкоштовна.
І буду дуже вдячна за сердечко❤️ книзі та ваші коментарі.