Розділ 11

Дафна.

Я сиділа за столиком, який ще десять хвилин тому здавався втіленням романтики, а тепер виглядав як сцена після трагедії. Пелюстки троянд були перемішані з фісташковим кремом, свічки продовжували спокійно горіти, ніби нічого не сталося, а шампанське в моєму келиху вже встигло зігрітися.

Офіціант поставив переді мною повну пляшку «Кристель» і мовчки відійшов. Я навіть не подякувала.

Взяла келих і повільно зробила великий ковток. Холодне ігристе вино обпекло горло, але не змогло заглушити біль у грудях.

— Ну що, Дафно, — тихо сказала я сама собі, піднімаючи келих, ніби промовляючи тост. — Вітаю з п'ятою річницею. Ти старалася. Ти дуже старалася.

Я відкинулася на спинку стільця і подивилася у вікно. Вечірні Афіни продовжували жити своїм життям: вогні, машини, закохані пари на вулиці. А я сиділа тут, у красивій сукні, серед троянд і свічок, як актриса, яку забули забрати зі сцени після провального спектаклю.

У голові почав звучати уявний голос Нікоса: холодний, владний, той самий, яким він говорив зі мною щойно.

«Ти завжди така — думаєш, якщо дуже постараєшся, якщо будеш милою, то весь світ має зупинитися і аплодувати тобі.»

— А що мені залишалося? — прошепотіла я у відповідь, звертаючись до порожнього стільця навпроти. — Просити тебе? Ти ж не чуєш, коли я прошу. Ти чуєш тільки тоді, коли хтось говорить про мільйони і угоди.

Я налила ще один келих.

— Пам'ятаєш, як ми познайомилися? — продовжувала я розмову з привидом. — Я облила тебе кавою, а ти… ти засміявся. Вперше за багато місяців, як ти потім сказав. А сьогодні я вимазала тебе тістечками, і ти жбурнув їх на підлогу. Який прогрес, правда? Від сміху до презирства за п'ять років. Рекорд.

Я гірко посміхнулася і провела пальцем по краю келиха.

«Ти хочеш казку? А я будую імперію. І ти в ній… заважаєш.»

— Знаєш, що найсумніше, Нікосе? — я говорила тихо, майже пошепки, щоб ніхто з офіціантів не подумав, що я остаточно втратила розум. — Я ніколи не просила тебе зупиняти свою імперію. Я просто просила іноді заходити додому. Не як «Гелленік Енерджі Груп», а як чоловік. Як батько. Як людина, яка колись дивилася на мене так, ніби я була єдиним, що справді має значення в цьому світі.

Я зробила ще один ковток. Вино вже не смакувало: воно стало гірким, як правда, яку я так довго відмовлялася визнавати.

Іноді, коли біль стає надто сильним, пам'ять милосердно повертає нас у моменти, коли все ще було можливим, тому спогади одразу нахлинули важкою хвилею.

Церемонія проходила на терасі старовинної вілли з видом на Акрополь. Сонце вже хилилося до заходу, заливаючи небо ніжними рожевими, персиковими та золотими тонами, ніби саме небо благословляло цей день. Легкий, теплий вітер з моря ніжно колихав білі шовкові драпування, які майоріли за спиною гостей, і розносив у повітрі солодкий аромат троянд. По доріжці, що вела до вівтаря, були розсипані білі пелюстки, які шелестіли під ногами.

Я йшла до вівтаря під тиху, зворушливу мелодію струнного квартету, тримаючи в руках витончений букет з білих троянд і оливкових гілочок. Біла сукня з тонким мереживом ніжно облягала тіло, підкреслюючи кожен його вигин, а довга фата ледь колихалася за спиною, як хмаринка. Серце калатало так сильно, що я боялася, що всі навколо чують його. 

Кожен крок наближав мене до чоловіка, якого я кохала всім серцем, усією душею.

Нікос чекав мене біля вівтаря: неймовірно красивий у своєму бездоганному чорному костюмі. 

Коли наші погляди зустрілися, увесь світ ніби затих. Він дивився на мене з таким щирим благоговінням і захопленням, ніби я була єдиною жінкою на всій планеті. У його очах світилося стільки тепла, кохання і щастя, що в мене на мить перехопило подих.

Ми стояли обличчям одне до одного, тримаючись за руки. Його долоні були теплими і трохи тремтіли. Голос Нікоса, зазвичай такий впевнений і владний, тепер ледь тремтів від хвилювання, коли він говорив:

— Дафно, ти з'явилася в моєму житті, як несподівана буря, що перевернула все, що я вважав важливим. Ти навчила мене відчувати, а не лише контролювати. Сьогодні я обіцяю не просто любити тебе, а берегти тебе. Навіть від самого себе. Обіцяю бути поруч у кожному світанку і кожному присмерку. Обіцяю, що ти завжди будеш моїм найважливішим пріоритетом.

Я дивилася на нього крізь сльози щастя, які блищали на віях, і в ці миті відчувала себе найщасливішою жінкою у світі. Усе навколо: золоте небо, запах моря, тиха музика, погляди гостей... здавалося частиною великої, прекрасної мрії, яка нарешті стала реальністю.

Після церемонії ми приїхали до ресторану «Чіело Альто», який того вечора світився, як казковий палац. Тисячі маленьких вогників мерехтіли в кришталевих люстрах, скрізь були білі й кремові троянди, оксамитові стільці та м'яке, тепле освітлення, що робило все навколо трохи чарівним.

Гості ще танцювали в залі, а ми на кілька дорогоцінних хвилин залишилися наодинці за столиком біля великого вікна.

Нікос нахилився до мене, його губи ледь торкнулися мого вуха. Голос був низьким, теплим і сповненим такого щирого почуття, що по шкірі побігли мурашки.