Розділ 10

Дафна.

Нікос став переді мною: бездоганний, страшний у своїй холодній та контрольованій люті.

— Дафно… — голос Нікоса був тихим, але в ньому бриніла сталь. — Що це, в біса, таке?

Я встала, намагаючись посміхнутися, хоч серце вже провалювалося кудись униз, а руки почали тремтіти.

— Це… наша п'ята річниця, Нікосе. Я хотіла зробити сюрприз. Ти постійно зайнятий, тому я подумала…

— Ти обдурила мене через Костаса? — він майже прошипів, стискаючи кулаки в кишенях. — Ти зателефонувала моєму ключовому інвестору і влаштувала цей дитячий цирк? Ти серйозно влізла в мій бізнес, щоб влаштувати собі романтичну вечерю?! Ти хоч розумієш, що ти накоїла?

Його слова вдарили сильніше, ніж я очікувала. Щоки запалали від образи.

— Я просто хотіла, щоб ми хоч раз… — голос зрадив мене, але я швидко взяла себе в руки. — Хотіла, щоб ти побачив мене. Не календар у телефоні, не чергову угоду, а мене, Нікосе. Свою дружину. Жінку, яка вже п'ять років намагається нагадати тобі, що ми колись обіцяли одне одному не просто підпис на папері.

Нікос коротко, зневажливо засміявся. У цьому сміху не було й краплі тепла.

— Побачив тебе? Ти серйозно? Дафно, я бачу тебе чудово. Кожного дня я бачу жінку, яка відмовляється розуміти, що в моєму світі не буває «просто вечері». Ти завжди така — думаєш, якщо дуже постараєшся, якщо будеш милою, то весь світ має зупинитися і аплодувати тобі. Але життя так не працює. Особливо моє. Ти щойно поставила під загрозу угоду, яка варта десятки мільйонів, лише через свою егоїстичну романтичну фантазію!

Я відчула, як очі починають палати. Гнів і образа змішалися в грудях.

— Егоїстичну? — тихо перепитала я. — Це егоїзм — хотіти провести хоч один вечір зі своїм чоловіком на п'яту річницю? Я не просила в тебе місяць відпустки, Нікосе. Я просила всього лише одну вечерю! Один вечір, коли ти не будеш думати про Костаса, про гелікоптери і про свою вічну місію порятунку Греції.

Він зробив крок уперед, і я мимоволі відступила.

— Досить! — різко обірвав він мене, голос став крижаним. — Я не збираюся тут стояти і слухати тебе, поки моя угода висить на волосині через твої дитячі мрії. Ти завжди була такою, Дафно. Мрійницею. І саме тому ти ніколи не розуміла, що таке реальне життя. Реальність — це не свічки і не тістечка. Реальність — це рішення, які я приймаю щодня, щоб ти могла жити в прекрасній квартирі з видом на Акрополь і не думати, звідки беруться гроші.

Я ковтнула, промовчала, а потім взяла зі столу складений папірець з віршем. Пальці тремтіли так, що папір шелестів.

— Я навіть написала… Послухай, будь ласка, хоча б раз. «П'ять років — це не просто час, це п'ять зірок на нашому небі…»

— Я сказав: досить! — він підняв руку, обриваючи мене на півслові. — Я не хочу цього чути. Зараз же.

Він різко розвернувся і зробив кілька кроків до виходу. У розпачі я схопила коробочку з тістечками і зробила кілька кроків уперед.

— Нікосе, почекай! Я спекла твої улюблені фісташкові… Ти завжди їх любив…

Він несподівано зупинився, повернувся в мою сторону і хотів щось сказати... але мої руки так сильно тремтіли, що коробочка вислизнула з пальців, і фісташкові тістечка з кремом полетіли прямо на його ідеальний темний костюм. Білий крем розмазався по лацкану, сорочці й навіть по краватці.

На мить у ресторані запанувала гнітюча тиша... Люди, які сиділи за столиками, побачили цю жахливу картину, від якої мені стало неймовірно соромно.

Я намагалася не думати і не зважати на оточуючих, і спробувала пожартувати так, як колись, коли між нами ще існувала іскра... але голос вийшов надто високим і штучним:

— Ого… Тепер у тебе на костюмі десерт. Принаймні, це не гаряча кава. Прогрес, правда? Фірмова програма «Солодкий удар» від твоєї дружини… — я спробувала посміхнутися, але вийшла лише жалюгідна гримаса.

Нікос повільно опустив погляд на свій піджак. Його обличчя спотворилося від люті. Він стиснув щелепу так, що на скронях виступили жили.

— Ти… ти серйозно? — тихо, майже пошепки, промовив він, але в цьому шепоті було стільки презирства, що мені стало фізично холодно. — Ти влаштовуєш мені цей цирк, обманюєш мене через мого ключового партнера, а тепер ще й це? Ти справді думаєш, що після всього, що ти накоїла, можна просто пожартувати?

Нікос різко вибив коробку з моїх рук. Рештки тістечок розлетілися по підлозі, а крем густими плямами ліг на пелюстки троянд і білу скатертину сусіднього столу.

— Мені набридло, Дафно, — сказав він чітко і жорстко, дивлячись мені прямо в очі. — Набридло твоє вічне «давай спробуємо», «давай поромантикуємо», «давай я постараюся». Я не маю на це часу. І, чесно кажучи, вже давно не маю бажання. Ти хочеш казку? А я будую імперію. І ти в ній… заважаєш. Ти постійно тягнеш мене назад своїми дитячими мріями і романтичними ілюзіями, наче я можу собі дозволити бути звичайним чоловіком, який сидить вечорами з тістечками. Я не можу. І вже не хочу.

Я стояла, намагаючись втримати сльози, які вже душили горло. Образа була такою сильною, що перехоплювало подих.

— Ти справді вважаєш, що я заважаю? — тихо запитала я, голос тремтів. — П'ять років я намагаюся бути частиною твого життя, а не просто красивим додатком до твого успіху. Я не прошу в тебе весь світ, Нікосе. Я прошу лише тебе... хоча б іноді.