Розділ 8

Алексіс.

— Стеліосе, зупини машину, — сказав я, коли ми від'їхали від «Олімпус Скай».

Мій помічник глянув у дзеркало заднього виду з виразом людини, яка вже все бачила.

— Знову граємо в «бідного студента», пане?

Я хмикнув з його підколу. 

Хоч він і працював на мене, я дозволяв йому говорити зі мною не так, як з іншими. Та й Стеліос давно був для мене єдиною людиною, яку я міг би назвати другом.

— Не студента. Звичайного офісного клерка. Зарплата дуже мала. Звати — Алекс, кредит на холодильник і мрія про відпустку в Туреччині. Простіше не придумаєш. 

Годиною раніше я попросив його підготувати мені дешеву і бажано неглажену сорочку, а якщо вийде, то й штани. Подумати тільки, від чого заможні люди тільки не божеволіють, я в тому числі, але це обіцяє бути цікавим експериментом.

— Давай свій одяг.

Стеліос зітхнув, але подав мені пакет з сорочкою в клітинку і штанами, які виглядали так, ніби їх купували на ринку за 10 євро.

Молодчинка, що тільки не дістане. Мабуть, і камінець з місця притягне, якщо я скажу.

Поки я перевдягався прямо в машині, ми жартували:

— Якщо мене сьогодні поб'ють, — сказав я, застібаючи сорочку. — То ти будеш винен.

Думаю, це очевидний сценарій, який чекатиме на мене сьогодні. Бо яка б це країна не була, в ній завжди є невдахи, які думають, що вміють битися.

— Пане, вас не поб'ють, ви самі кого хочете поб'єте... і ви в цьому вигляді схожі на мого дядька, який продає оливки в Пелопоннесі, — хмикнув Стеліос. — Тільки дядько привабливіший.

Так, я куштував його оливки. Стеліос завжди їх привозить як гостинці від свого родича.

— Заткнись і зупинись біля якоїсь клумби.

Він скривив усмішку і зупинив автівку недалеко від центрального парку. Я вийшов з машини, присів біля клумби з купою милих квіточок і навмисно забруднив нігті в землі. Добре так, щоб виглядало, ніби я щойно копав траншею.

— Ідеально, — задоволено сказав я, розглядаючи свої руки. 

***

Кафешка «Стара олива» була типовим грецьким закладом середньої руки — не повна забігайлівка, але й не те місце, куди б я коли-небудь зайшов добровільно. Запах смаженої картоплі, кюфт і вчорашнього оузо витав у повітрі. Я сів за барну стійку, замовив грецьку каву і почав лінькувато спостерігати за життям, яке тут вирувало.

За одним зі столиків у кутку сиділа дівчина. Гарна, з карими очима і таким виразом обличчя, ніби вона могла одним словом поставити на місце цілий світ. Поруч з нею вже нависав здоровенний п'яний тип, який ліз обіймати її за плечі своїми ведмежими лапами.

— Ну ж бо, красуне, не ломайся… — бурмотів він, дихаючи на неї важким перегаром. — Ти така класна, а я такий самотній… Давай хоч поцілуємось, га?

Дівчина відштовхувала його руку, відхиляючись назад.

— Я вже десять разів сказала «ні». Забирай свої лапи, поки я не вилила тобі пиво на голову.

Але тип не відступав, лише реготав, ніби вона жартувала.

Я поставив чашку, встав і спокійно підійшов. Без зайвих слів заїхав йому прямим правим у щелепу. П'яний відлетів назад, перекинувши два стільці й гучно гепнувшись на підлогу.

У кафешці на мить запанувала тиша.

— Вибач, брате, — спокійно сказав я, дивлячись на нього зверху вниз. — Але коли дама каже «ні», це означає «ні». Особливо якщо ти п'яний, як матрос після тримісячного рейсу. Іди протверезіти.

Тип щось нерозбірливо буркнув і, тримаючись за щелепу, почав повільно підніматися. Хтось із офіціантів уже підійшов, щоб вивести його надвір.

Дівчина подивилася на мене широко розплющеними очима, у яких змішувалися здивування і подяка.

— Ого… — видихнула вона. — Дякую. Я вже думала, що сьогодні закінчу вечір, відмиваючи пиво з волосся.

— Нема за що, — я злегка посміхнувся і сів навпроти неї без запрошення. — Мене звати Алекс. Я працюю в логістиці. Коробки ношу, іноді вантажу фури. А ти?

Вона трохи відкинулася на стільці, розглядаючи мене з цікавістю.

— Нікі. Працюю в маленькій туристичній фірмі, продаю мрії про ідеальний відпочинок людям, які потім скаржаться, що в готелі Wi-Fi повільний. А ти серйозно щойно вдарив людину через мене? Без пафосних фраз і «я тебе врятую»?

Я посміхнувся ширше.

— А що, треба було спочатку виголосити промову? «О, прекрасна незнайомко, дозволь мені, скромному носію коробок, захистити твою честь»? Занадто довго. Та й щелепа в нього, судячи з звуку, міцна.

Нікі тихо засміялася, і цей сміх одразу змінив її обличчя: зробив його живішим і теплішим.

— Ти завжди такий… прямий?

— Тільки коли бачу, що дівчину намагаються силоміць обіймати. А так я дуже мирний. Навіть помідори вдома садив сьогодні вранці. Хочеш, наступного разу й тобі грядку зроблю?

Вона глянула на мої руки, і на секунду її обличчя скривилося. 

Я помітив це.