Розділ 8

Алексіс.

— Стеліосе, зупини машину, — сказав я, коли ми від'їхали від «Олімпус Скай».

Мій помічник глянув у дзеркало заднього виду з виразом людини, яка вже все бачила.

— Знову граємо в «бідного студента», пане?

— Не студента. Звичайного офісного клерка. Зарплата дуже мала. Звати — Алекс, кредит на холодильник і мрія про відпустку в Туреччині. Простіше не придумаєш. Давай свій одяг.

Стеліос зітхнув, але подав мені пакет з дешевою сорочкою в клітинку і штанами, які виглядали так, ніби їх купували на ринку за 10 євро.

Поки я перевдягався прямо в машині, ми жартували:

— Якщо мене сьогодні поб'ють, — сказав я, застібаючи жахливу сорочку. — То ти будеш винен.

— Пане, вас не поб'ють, ви самі кого хочете поб'єте... і ви в цьому вигляді схожі на мого дядька, який продає оливки в Пелопоннесі, — хмикнув Стеліос. — Тільки дядько привабливіший.

— Заткнись і зупинись біля якоїсь клумби.

Я вийшов з машини, присів біля клумби і навмисно забруднив нігті в землі. Добре так, щоб виглядало, ніби я щойно копав траншею.

— Ідеально, — задоволено сказав я, розглядаючи свої руки. 

***

Кафешка «Стара олива» була типовим грецьким закладом середньої руки — не повна забігайлівка, але й не те місце, куди б я коли-небудь зайшов добровільно. Запах смаженої картоплі, кюфт і вчорашнього оузо витав у повітрі. Я сів за барну стійку, замовив грецьку каву і почав лінькувато спостерігати за життям, яке тут вирувало.

За одним зі столиків у кутку сиділа дівчина. Гарна, з живими карими очима і таким виразом обличчя, ніби вона могла одним реченням поставити на місце цілий світ. Поруч з нею вже нависав здоровенний п'яний тип, який ліз обіймати її за плечі своїми ведмежими лапами.

— Ну ж бо, красуне, не ломайся… — бурмотів він, дихаючи на неї важким перегаром. — Ти така класна, а я такий самотній… Давай хоч поцілуємось, га?

Дівчина відштовхувала його руку, відхиляючись назад.

— Я вже десять разів сказала «ні». Забирай свої лапи, поки я не вилила тобі пиво на голову.

Але тип не відступав, лише реготав, ніби вона жартувала.

Я поставив чашку, встав і спокійно підійшов. Без зайвих слів заїхав йому прямим правим у щелепу. П'яний відлетів назад, перекинувши два стільці й гучно гепнувшись на підлогу.

У кафешці на мить запанувала тиша.

— Вибач, брате, — спокійно сказав я, дивлячись на нього зверху вниз. — Але коли дама каже «ні», це означає «ні». Особливо якщо ти п'яний, як матрос після тримісячного рейсу. Іди протверезіти.

Тип щось нерозбірливо буркнув і, тримаючись за щелепу, почав повільно підніматися. Хтось із офіціантів уже підійшов, щоб вивести його надвір.

Дівчина подивилася на мене широко розплющеними очима, у яких змішувалися здивування і подяка.

— Ого… — видихнула вона. — Дякую. Я вже думала, що сьогодні закінчу вечір, відмиваючи пиво з волосся.

— Нема за що, — я злегка посміхнувся і сів навпроти неї без запрошення. — Мене звати Алекс. Я працюю в логістиці. Коробки ношу, іноді вантажу фури. А ти?

Вона трохи відкинулася на стільці, розглядаючи мене з цікавістю.

— Софія. Працюю в маленькій туристичній фірмі, продаю мрії про ідеальний відпочинок людям, які потім скаржаться, що в готелі Wi-Fi повільний. А ти серйозно щойно вдарив людину через мене? Без пафосних фраз і «я тебе врятую»?

Я посміхнувся ширше.

— А що, треба було спочатку виголосити промову? «О, прекрасна незнайомко, дозволь мені, скромному носію коробок, захистити твою честь»? Занадто довго. Та й щелепа в нього, судячи з звуку, міцна.

Софія тихо засміялася, і цей сміх одразу змінив її обличчя: зробив його живішим і теплішим.

— Ти завжди такий… прямий?

— Тільки коли бачу, що дівчину намагаються силоміць обіймати. А так я дуже мирний. Навіть помідори вдома садив сьогодні вранці. Хочеш, наступного разу й тобі грядку зроблю?

Вона глянула на мої руки, і на секунду її обличчя скривилося. 

Я помітив це.

— У тебе… руки в землі? — обережно запитала вона.

— Ага, — гордо відповів я, показуючи долоні. — Сьогодні перед роботою трошки в саду покопався. Помідори, базилік, трохи перцю. Земля — вона, знаєш, чиста. На відміну від деяких офісів у центрі.

Софія нервово посміхнулася, намагаючись приховати здивування.

— Просто… неочікувано. Зазвичай хлопці в логістиці не займаються садівництвом після зміни.

— А я не як усі, — підморгнув я. — Я багатий на таланти. Можу ще й огірки солити. Хочеш, рецепт передам?

***

Коли офіціантка принесла рахунок — 29,50 євро — я вирішив, що час для коронного номера. Витягнув увесь свій гаманець, висипав на стіл купюри, монети й почав на всю кафешку рахувати вголос:

— Так… десять… одинадцять… одинадцять тридцять п'ять… — я підняв голову і подивився на Софію щенячим, благальним поглядом. — Софіє, сонечко, ти не могла б докласти чотирнадцять п'ятдесят?