Розділ 7

Алексіс.

На годиннику шоста година вечора, а я знаходився на терасі приватного клубу «Олімпус Скай» — одного з найзакритіших і найдорожчих місць в Афінах. З висоти пташиного польоту відкривався приголомшливий вид: Акрополь сяяв, унизу мерехтіло море вогнів центру міста, а далі темною стрічкою простягалася Саронічна затока. Навколо мене: білий мармур, кришталеві келихи, приглушене тепле світло дизайнерських світильників і тиха, дорога класична музика, яка ледь чутно лунала з динаміків. Тут не було випадкових людей. Тут збиралися тільки «свої» — ті, чиї імена знали в найвищих колах Європи, Близького Сходу та Азії.

Я — Алексіс Мавріс. Власник найбільшої приватної флотилії супер'яхт у світі та мережі ультра-преміальних курортів від Монте-Карло до Мальдів. «Старі гроші» в сучасному, розкішному виконанні. Моє ім'я відкриває двері, які для більшості смертних залишаються зачиненими назавжди.

Але сьогодні я був у поганому настрої.

Переді мною сиділа кандидатка №17 — висока, доглянута брюнетка в облягаючій чорній сукні з глибоким декольте та розрізом до середини стегна. Ідеальні зуби, ідеальний макіяж і ще ідеальніший розрахунок в очах.

Типова «міс», яка шукає можливість не лише добре влаштуватися в цьому житті, але, якщо пощастить, навіть закохати в себе якогось багатія. Судячи з цього, вона думає, що знайшла ідеальну ціль.

— Пане Мавріс, — вона грайливо посміхнулася, проводячи наманікюреним пальцем по краю келиха з витриманим «Сассікаї». — Я готова підписати будь-який контракт: фіктивний шлюб, публічні появи, фото в Інстаграм. Я навіть можу народити вам дитину для більшої правдоподібності, якщо це допоможе з арабськими інвесторами.

Я повільно ковтнув свій віскі, відкинувся в кріслі й подарував їй свою найнебезпечнішу посмішку — ту, від якої зазвичай жінки або червоніли, або блідли.

— Пані Елені, ви просто неймовірно щедра, — я легенько крутнув келих у руці, невідводячи очей від напою. — Але мені не потрібна сурогатна мати. Мені потрібна жінка, яка зможе три години поспіль не говорити про себе і не дивитися на мої яхти, як на майбутній трофей. Ви ж розумієте, що це не кастинг на роль «пані Мавріс», а тимчасова посада?

Вона кліпнула очима, явно не очікуючи такої прямолінійності.

— Але ж ви самі сказали, що шлюб потрібен лише для бізнесу…

— Саме тому, — я нахилився вперед і подивився на неї; голос став м'яким, але гострим. — Мені потрібна актриса найвищого рівня, а не дівчина, яка вже уявляє, як буде перейменовувати мою яхту «Афіна» на щось миліше для свого Інстаграму. Ви дуже красива, Елені, але краса без глибини швидко набридає. Дякую за час, Елені. Було… пізнавально.

Вона стиснула губи, підхопила маленьку сумочку і встала.

У цей момент поруч безшумно з'явився Стеліос — мій особистий асистент, права рука і людина, яка знала про мене більше, ніж я сам іноді хотів би.

— Стеліосе, — кинув я, не відриваючи погляду від дівчини. — Проведи пані Елені. І будь ласкавий, не забудь подарувати їй букет на прощання. Щось елегантне. Троянди, мабуть. Червоні. Щоб залишився приємний післясмак.

Стеліос — високий чоловік з легкою неголеністю, темним хвилястим волоссям і спокійним, майже байдужим поглядом, ледь помітно вклонився.

— Звичайно, пане Мавріс. Пані Елені, прошу за мною.

Коли вони відійшли, я почув, як Стеліос тихо, але чітко сказав їй:

— Не переймайтеся. Ви тримаєтеся довше за більшість. Зазвичай пан Мавріс закінчує такі розмови на сьомій-десятій хвилині. Ви майже рекордсменка.

Я посміхнувся в келих.

Коли Стеліос повернувся, я запитав, не повертаючи голови:

— Скільки вже їх було цього місяця?

— Сімнадцять, пане, — спокійно відповів Стеліос. — Включаючи сьогоднішню.

— І жодна не підходить, — я крутнув келих, дивлячись, як грає бурштин віскі. — Вони всі хочуть або мої гроші, або мій статус, або яхту. А мені потрібна та, яка захоче мене. Тільки мене.

Стеліос мовчав секунду, а потім тихо запитав:

— Ви знову думали про неї, чи не так?

Я не відповів, лише вітер з моря легенько торкнувся мого волосся. А я й справді думав про неї. Про дівчину, яка закохала мене в себе з першого погляду. Про дівчину, яка багато років тому перевернула мій світ і так і не повернула його на місце. Про дівчину, яку я так і не зміг забути, попри час і всі спроби рухатися далі.

Так.

Про Дафну.

Завжди про неї.

Єдину дівчину, яку я колись по-справжньому кохав.

Ми познайомилися в студентському гуртожитку. Мій батько вирішив «загартувати» мене і відправив туди на рік без копійки, охорони та прізвища. «Щоб ти зрозумів ціну грошей, хлопче». Я був злим, зарозумілим і впевненим, що весь світ лише розкішна іграшка в моїх руках. А вона — горда, бідна дівчина з маленького містечка, яка зневажала «золотих хлопчиків» і дивилася на мене, як на ходячу проблему, яку варто обійти десятою дорогою.

Ми не повинні були закохатися, але закохалися. Глибоко, жорстоко, до тремтіння в кістках. Так, ніби всесвіт на мить забув про всі соціальні закони і дозволив двом протилежним полюсам зіткнутися з силою, від якої горіли обидва.