Розділ 3

Дафна.

Я штовхнула скляні двері «Етер Комунікейшнс» о восьмій сорок п'ять ранку, і, як завжди, офіс уже жив своїм ритмом. Сонце заливало відкритий простір крізь величезні вікна, відбиваючись від білосніжних стін і хромованих деталей. В офісі пахло свіжою кавою, дорогими парфумами і легкою тривогою — типовий аромат успішного PR-агентства в центрі Афін.

— О, богиня піару прибула! — голосно оголосив Дімітріс, наш креативний директор, піднімаючи каву, ніби келих за моє здоров'я. — Дафно, якщо ти сьогодні знову врятуєш когось від самогубства в соцмережах, я поставлю тобі пам'ятник біля Акрополя.

Я посміхнулася, знімаючи сонцезахисні окуляри.

— Пам'ятник? Дімітрісе, я скромна жінка. Мені вистачить маленької бронзової таблички з написом: «Тут лежить та, яка вміла перетворювати лайно на контент».

Колеги засміялися, і я теж підтримала їх сміхом. Тоді до мене підбігла Ніколь, молода акаунт-менеджерка з планшетом.

— Доброго ранку, Дафно! Ти виглядаєш так, ніби щойно зійшла з обкладинки. Як тобі це вдається?

— Кофеїн, відчай і генетична непокора, — відповіла я, підморгнувши. — Що в нас сьогодні?

Ніколь не стримала усмішки, але одразу стала серйозною.

— Пападіс влаштував чергову пожежу. Його пост в Інстаграм про «екологію» розлетівся, і тепер усі називають його лицеміром. Коментарі вбивають.

Я зітхнула, але не з роздратуванням, а з азартом мисливця, який відчув слід... сьогодні буде дуже цікавий день. 

— Звісно, вбивають. Бо він повівся як типовий багатий дядечко, який вирішив, що зелений колір у логотипі автоматично робить його захисником природи. Добре. Збери всіх у конференц-залі через десять хвилин. І хтось, будь ласка, принесіть мені четвертий еспресо. Без нього я сьогодні буду лише красивою, а не геніальною.

Поки я йшла до свого кабінету, мене вітали ще кілька колег, я ж роздавала швидкі вказівки та жартувала:

— Маріо, твій текст для клієнта з нерухомості занадто солодкий. Зменш сиропу, додай солі. Люди не вірять в ідеальних забудовників. 

— Ніколь, підготуй моніторинг згадок за останні три години, — мої доручення звучали досить суворо, від чого в моєї менеджерки забігали очі. — І не дивись на мене так, ніби я тебе зараз звільню. Я просто хочу, щоб ми випереджали скандал, а не бігли за ним.

У своєму кабінеті я нарешті сіла в м'яке шкіряне крісло, зняла піджак і закотила рукава тонкої шовкової блузи. Сонце вже високо стояло над містом, і крізь вікно відкривався приголомшливий вид на Акрополь. Парфенон, осяяний яскравим денним світлом, гордо здіймався на скелястому пагорбі, його білі колони виблискували, ніби щойно вийшли з-під різця давнього майстра. Нижче, на схилах, зеленіли оливкові дерева й кипариси, а далі розстилалося море теракотових дахів старого міста, яке поступово переходило в сучасні квартали.

Я відкинулася на спинку крісла й на мить просто дивилася на Парфенон. 

Як дивно влаштоване життя. Я, дівчина з маленького містечка на півночі, яка колись мріяла просто про стабільну зарплату й власну квартиру, тепер сиджу в одному з найкращих PR-агентств Афін, і раджу великим компаніям, як не втратити мільйони через один необдуманий пост у соцмережах.

О першій годині я вже вела нараду.

— Отже, — сказала я, дивлячись на команду, — Пападіс хоче заперечувати. Ми цього не дозволимо. Заперечення — це бензин на пожежу. Ми визнаємо помилку, але красиво. Покажемо його як людину, яка помилилася, але готова вчитися. Я підготувала заяву. Читайте.

Поки вони читали, я спостерігала за їхніми обличчями. Хтось кивав, хтось посміхався. Дімітріс хмикнув:

— «Я не ідеальний. Як і планета, яку ми намагаємося врятувати». Дафно, ти геній. Це одночасно самокритика і удар по конкурентам.

— Так, — усміхнулася я. — І просто знаю, що люди люблять не досконалість, а чесність у дозованій кількості. Повна чесність лякає, а її відсутність дратує. Треба знайти золоту середину.

Після наради я повернулася в кабінет і зателефонувала самому Пападісу. Розмова вийшла довгою, напруженою, але результативною. Я говорила спокійно, переконливо, іноді з легкою іронією, яка розряджала атмосферу. Коли він нарешті погодився, я відчула знайоме задоволення — маленьку перемогу.

Полегшено видихнувши, потерла скроні і заплющила очі. Кондиціонер тихо гудів, але спека за вікном ніби проникала крізь скло. Така сама нестерпна спека, як одинадцять років тому…

Того дня в Афінах було сорок два градуси. Повітря стояло, густе і липке, ніби сироп. Я працювала офіціанткою в маленькій, але престижній кав'ярні «Одос», яка приховувалася в одному з вузьких провулків неподалік від Акрополя. Дві роботи, майже нуль сну, і гордість, яка не дозволяла мені повернутися до батьків з порожніми руками.

***

Якщо книга вам подобається, але ви ще не зареєстровані на Букнеті, це можна зробити буквально за один клік. Тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки й не втратити її серед інших історій.
Реєстрація на Букнет безпечна та безкоштовна.
І буду дуже вдячна за сердечко❤️ книзі та ваші коментарі.