Розділ 2

Дафна.

Коли Клео поснідала, вона підхопилася з-за столу, швидко обійняла мене за шию й поцілувала в щоку.

— Мамо, ти сьогодні найгарніша, — прошепотіла вона й побігла нагору збиратися з нянею в дитячий садок. 

Її маленькі босі ноги лунко застукотіли по мармурових сходах.

Я допила еспресо й пішла до спальні. 

Наша спальня була справжнім втіленням афінської розкоші: величезна, залита м'яким ранковим світлом кімната з високими стелями теплого бежевого кольору та величезним панорамним вікном, що виходило просто на Акрополь. У центрі стояло широке ліжко, застелене лляною білизною. Навпроти — венеціанське дзеркало в позолоченій рамі, поруч мінімалістичний туалетний столик з італійського горіха й ваза з білими трояндами, які я щодня міняла сама.

Нікос, мій чоловік, стояв перед дзеркалом і зав'язував краватку майже ритуальними рухами. Він був високим, атлетичним, у бездоганному темно-сірому костюмі з тонкої італійської вовни, що ідеально сидів на його широких плечах. Піджак був розстебнутий, під ним — бездоганна біла сорочка й шовкова краватка глибокого смарагдового відтінку. Кожна деталь його вигляду кричала про владу й контроль.

Я підійшла ззаду тихо, обійняла його за талію й притулилася щокою до його широкої спини. Вдихнула знайомий запах: дорогий дерев'яний парфум з нотами ветивера й ледь відчутною свіжістю лимонного гелю для душу... я любила його запах. 

— Доброго ранку, коханий, — прошепотіла я м'яко, стискаючи його сильніше, ніби намагаючись утримати хоча б цю мить.

Він торкнувся моєї руки своєю: коротко, майже формально, хоча пальці на секунду затрималися.

— Ранок, — відповів низьким, трохи втомленим голосом. — О восьмій тридцять я вже маю бути в офісі. Потім гелікоптер до Салоніків. Увечері закрита вечеря з міністром енергетики та радниками.

Я заплющила очі, відчуваючи, як у грудях піднімається вже звична, але від того не менш болюча хвиля ревнощів. Не до іншої жінки, а до його роботи, яка забирала його повністю, день за днем, рік за роком... 

...Як же це вже все набридло.

— Я приготувала твої улюблені фісташкові тістечка, такі як з кондитерської біля Лікабету, — сказала я спокійно, але не відпускаючи його. — І забронювала наш ресторан. Той самий, де ми святкували весілля. Пам'ятаєш? У Греції п'ята річниця — це «дерев'яна». Я хотіла, щоб ми хоч сьогодні дотрималися традиції: щось міцне, що кріпиться з роками… А не просто ще один робочий день.

Нікос нарешті повернувся в моїх обіймах, відриваючи мої руки від своєї талії, але беручи їх у свої долоні. Його карі очі... такі холодні й розумні, на мить потеплішали, але відразу ж знову стали далекими.

— Дафно… сьогодні справді вирішальний день. «Гелленік Енерджі Груп» виводить угоду, яка може повністю змінити ринок відновлюваної енергетики в усьому регіоні. Це не просто бізнес. Це майбутнє для країни.

Я відступила на крок, але не відсмикнула свої руки, а дивилася йому прямо в очі. Боковим зором помітила дивну картину в дзеркалі... ніби в ньому стояв незнайомий холодний та вродливий багатій і жінка — струнка в елегантному кремовому брючному костюмі від грецького дизайнера, з тонким золотим поясом і шовковою блузкою, що м'яко облягала фігуру, який зовсім здавався чужим... ніби навіть не пасував, ніби який-небудь образ, неодягни, буде видно, яке в неї насправді походження.

— А я думала, що наше спільне майбутнє теж варте хоча б одного вечора. Без міністрів, гелікоптерів і «вирішальних угод». П'ять років, Нікосе. П'ять років я намагаюся нагадати тобі, що в цьому домі теж є людина, яка чекає не тільки на твої успіхи.

Він провів долонею по моїй щоці: той самий жест, що колись змушував мене танути. Тепер він здавався більше звичкою, ніж пристрастю.

— Я спробую звільнитися раніше. Обіцяю. Після вечері, якщо все піде за планом…

Я кивнула, хоч і знала справжню ціну цих слів. Вони були красивими, як його костюми, але часто порожніми.

Коли за ним зачинилися двері спальні, я ближче підійшла до дзеркала. Зовні — успішна PR-директорка великої компанії, бездоганний вигляд, впевнена постава. Всередині — жінка, яка все ще вірила, що кохання може перемогти... усе.

Я тяжко зітхнула, підійшла до приліжкової тумби, де лежав мій телефон, взяла його і написала Крістіні, своїй найкращій подрузі:

«Якщо сьогодні я знову сидітиму в ресторані й вестиму розмову з келихом шампанського, приходь з лопатою. Буду копати могилу для своєї гідності».

Відповідь прийшла майже миттєво:

«Дівко, ти вже п'ять років її копаєш. Може, час згадати, що колись уміла запалювати серця так, що навіть найхолодніші чоловіки спалахували?»

Я посміхнулася, але посмішка вийшла сумною й трохи кривою.

Я ще не знала, що цей вечір справді змінить усе.

***

Якщо книга вам подобається, але ви ще не зареєстровані на Букнеті, це можна зробити буквально за один клік. Тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки й не втратити її серед інших історій.
Реєстрація на Букнет безпечна та безкоштовна.
І буду дуже вдячна за сердечко❤️ книзі та ваші коментарі.