Вечір на передодні Різдва

На столі горять свічки, і димить величезна, смажена індичка. У келихах виблискує домашнє вино, яке ми зробили самі, із зібраного своїми руками, винограду. Тихо, підсвічуючи кімнату синім екраном, бурмоче телевізор. У кутку кімнати, всіма барвами веселки, підморгує ялинка. Кілька секунд до Різдва. Всі завмерли, загадуючи бажання. Остання секунда і все - Різдво зробило перший крок. Ми вітаємо один одного. На вулиці вже чутні вибухи феєрверків. Весело штовхаючись в передпокої, ми швидко одягаємося і поспішаємо на подвір'я, щоб не заважати Санта-Клаусу покласти під ялинку подарунки. Маленький П’єр, плутаючись у чоботах відштовхує старшу за себе Софі й першим вибігає у двір… Поль допомагає нам з Марією закутатися у вовняні пледи й притримує двері, коли ми з нею, як малі діти, штовхаючися, намагаємося разом проскочити у них. Садівник, дивлячись на нашу метушню, й аби нас прискорити, швидко підпалює гніт феєрверку. Чудеса починаються…

- Мадам, - голос санітара приватного пансіону вириває мене зі спогадів, - вам час прийняти ліки.

Відкушений язик, розтрощена щелепа, обгоріле обличчя,  ампутовані руки й ноги – це все, що залишилося від мене і це все, що вивіз санітар на візку з загального залу, де стояла різдвяна ялинка.

- Шкода її, - почула я десь позаду голос старшої медсестри. – Сьогодні, до речі, десята річниця тої страшної аварії, де загинули її син, невістка й онуки.

- О Свята Маріє, як шкода цю жінку! – вигукнула молода дівчина-стажист.

- Хай береже її Господь, - мовила у відповідь старша медсестра. – Кажуть, що у тій аварії живими залишилися лише вона й водій.

Так. Живими залишилися лише я і водій. Але водій то і є – я…