Глава II. Стіл

Вівтар стояв у самому серці печери — монолітний, важкий і теплий, наче він мав власний кровообіг. Це був не просто шматок каменю. Стіл пам’ятав кожну вечерю, кожне передсмертне тремтіння тих, чиї життя згасали на його поверхні. Шорстка структура була поцяткована історією: темними плямами запеклої крові, тонкими лініями від кігтів і глибокими вибоїнами, де зуби вривалися в камінь у пориві нестримного голоду.

Карніка стояла біля узголів’я, її постать зливалася з кам’яною глибиною, а погляд вдивлявся в темряву, де в напівзабутті хиталася людина, і вона відчувала її пульс — частий, уривчастий, як стукіт нажаханого барабана.

— Слухай його серце, — прошепотіла Морра. Вона схилилася над жертвою, ледве торкаючись грудної клітки одним довгим кігтем, ніби прагнула зачепити саму душу. — Ти ще не готовий. У тобі забагато метушні. Ти маєш стати солодким, як достиглий плід.

Людина здригнулася. Шкіра липла від холодного поту, а запах власного страху змішався з духмяним, душним ароматом печери, проникаючи в легені, мов густий опіумний дим.

— Він нас чує? — голос Ізар тремтів від нетерпіння. Вона стискала плечі чоловіка, перевіряючи м’язи, наче обирала найкращий шматок м’яса на ринку. — Я хочу почати. Мої ікла вже ниють від сухості.

— Не поспішай, — обірвала її Карніка. Вона нахилилася так близько, що її чорні, блискучі, як антрацит, очі здавалися наскрізь прошивати плоть. — Поки ми не дамо знак, його страх не дозріє. Лише коли відчай витіснить надію, кров набуде справжнього смаку.

З іншого боку, мов тінь, з’явилася Веллін. У мерехтінні факелів її кігті відблискували холодним сріблом. Вона була хірургом зграї, естетом болю. Веллін любила точність: перший надріз мав бути ідеальним, перша крапля — бездоганною. Вени на шиї людини роздувалися під її поглядом, немов реагуючи на наближення смерті.

Сілла, занурена у вічне мовчання, повільно провела пальцями по поверхні столу. Вона зчитувала відлуння попередніх бенкетів: солодкий присмак юності, гіркоту старості, металічний присмак люті. Для неї ця вечеря була лише черговим рядком у нескінченному літописі зграї.

— Він ще не боїться достатньо, — прошепотіла Морра, і її голос шелестів, мов крила нічного птаха. — дамо йому хвилину. Самотність у натовпі хижаків — найкраща приправа.

Ізар смикнулася, пальці мимоволі розірвали тканину на плечі людини, але Карніка зупинила її владним жестом.
— Ти псуєш страву, Ізар. Терпіння — це те, що відрізняє нас від звірів.

— А якщо його серце не витримає чекання? — буркнула Ізар, відступаючи.
— Тоді він просто зникне, не залишивши сліду в пам’яті каменю. Він не стане частиною нашої легенди. 

— Байдуже, відповіла старша.

Людина вже не сподівалася на порятунок. Усвідомлення власної долі паралізувало тіло. Він був на столі, але вечеря ще не почалася — він був лише інгредієнтом, який повільно доходив до потрібної кондиції в котлі їхньої уваги. Його тіло більше не належало йому, воно стало власністю ритуалу.

Веллін нахилилася першою. Її рух був майже лагідним. Вона провела кінчиком кігтя по передпліччю, залишаючи тонку, як нитка, подряпину — рівно стільки, щоб відчути живий пульс крові. Червона крапля виступила на поверхню, але не потекла вниз, а застигла, густа й гаряча, мов розплавлений віск. Вампірки схилилися ближче, втягуючи аромат першої жертви за довгі тижні.

— Ще не солодкий, — констатувала Морра. — Але гіркота вже виходить.

Карніка обвела поглядом сестер. Її наказ був законом, але вона бачила, як голод змінює їх. Вони стояли навколо столу, немов темні колони, очікуючи моменту, коли людина остаточно перестане бути глядачем і стане частиною їхнього безсмертя.

— Хай стоїть, — підсумувала Карніка. — Скоро плоть і жах стануть одним цілим. І тоді ми почнемо.

Темрява навколо згустилася. Печера затамувала подих, готуючись до першого справжнього крику, який мав розірвати цю тишу.