Пролог

Ніч накрила місто щільною, задушливою темрявою, мов живою істотою, що повільно стискала його в своїх обіймах. Вона дихала разом із вулицями, просочувалася в тріщини асфальту, осідала на дахах і ліхтарях, шепотіла страхом у вухах тих, хто запізнився додому. Темрява пахла кров’ю — ще не пролитою, але вже перед чутною, пахла людською тривогою й солодким очікуванням полювання.

З тіней виринула зграя вампірок — безшумно, мов нічні видіння. Їхні крила ледь чутно шурхотіли, розтинаючи повітря, а очі світилися холодним, майже ніжним захватом. Вони були красиві так, як буває красивою смерть: бездоганно, страшно і невідворотно. Дівчата ковзали між будинками, торкаючись даху й стін лише на мить, залишаючи після себе відчуття порожнечі.

Це був їхній щоденний ритуал — вечірня вечеря. Не просто полювання, а священнодійство, де страх і кров зливалися в єдину сутність. Люди внизу ще не знали, що стали частиною давньої легенди. Кожна жертва була рядком у безкінечній історії зграї, кожен крик — мелодією, що живила ніч, кожен подих — приправою для безсмертної, ненаситної душі.

Морра йшла попереду. Вона заплющила очі на мить, дозволяючи місту говорити з нею. Серцебиття людей зливалися в хаотичний хор: швидкі, панічні, спокійні — такі різні й такі вразливі. Вона відчувала тепло крові під тонкою шкірою страху, відчувала, як ніч наповнюється передчуттям болю й насолоди.

— Вечеря починається, — прошепотіла вона, і її голос розчинився в темряві, мов закляття.

Карніка стояла трохи позаду, спостерігаючи за зграєю. В її погляді не було поспіху — лише холодний розрахунок і досвід століть. Вона ковзнула очима по дівчатах, що зібралися навколо: витончені, смертельно небезпечні, слухняні ночі. Кожна з них була знаряддям і водночас витвором мистецтва.

— Кожен крок, кожен подих — наш дар, — мовила Карніка спокійно, майже урочисто. — Люди навіть не здогадуються, як щедро вони сьогодні платять за власні ілюзії безпеки.

Ніч відповіла їм тишею. А потім — першим криком.