Вечеря на околиці

     Вже тиждень слідопит Велемир Перебийніс нишпорив по цих краях, намагаючись   врятуватися від своїх переслідувачів. Перетинаючи ліси й поля, перебираючись вбрід через дрібні струмки й повноводні річки, провалюючись у трясовину боліт і промокаючи від зливи, він то відривався від головорізів з ганзи отамана Байди, то знову на них натикався. Свої застави розбійники виставили на всіх великих дорогах і вже кілька днів ганяли слідопита з кута в кут, стискаючи кільце.

     Прикинувши варіанти, Велемир вирішив переховуватись так довго, як тільки вийде. Рано чи пізно розбійникам набридне ця безглузда погоня. Зрештою, у ганзи були й важливіші справи. Оброки з торгових караванів самі себе не беруть, а з кожного воза, що проїхав без мита, вся ганза втрачала свої "законні" карбованці. Один день пошуків втікача, хай би як він скривдив їхнього отамана, обходився всій організації в солідний кошт. Незабаром витрати мали б стати неприйнятними і розбійники знову повернулися б до своїх звичних справ. Не потрапити в пастку й дочекатися цього – було єдиним шансом Велемира вийти з цієї колотнечі живим.

     Останні півтори дні він не помічав жодних ознак переслідування й вже почав сподіватися, що його розрахунок спрацював. Втім, Перебийніс і сам уже не міг ховатись далі. Минулого дня він доїв останні крихти свого скромного дорожнього провіанту, а вранці, перелазячи через повалене дерево, продірявив о гілку шкіряний бурдюк, залишившись тепер ще й без питної води. Він стомлено волочився кудись на північ по низькому молодому лісу, аж поки нарешті не вийшов на розбиту ґрунтову дорогу:

     – Зазначу очевидний факт: ти остаточно заблукав у цих триклятих місцях, – заговорив Голос у голові слідопита. Він часто звучав у вухах Велемира, коли той напружено думав чи опинявся в умовах, що загрожують життю. Манера міркувати у себе в голові різними голосами була притаманна хлопцю з самого дитинства і він не знаходив у ній нічого дивного, хоч і ніколи не розповідав про свій спосіб мислити іншим.

     – Нісенітниці! Ми в кількох годинах на південь до Остера. Ну це якщо верхи та по прямій. Ліворуч – торговий тракт, – буркнув під ніс Велемир.

     – Тоді що це за дорога, якою ти зараз багнюку місиш?, – єхидно знов заговорив Голос.

     Перебийніс не мав відповіді. Він розгорнув стару мапу, яку прихопив, терміново ретуючись із Чернігова. На пошарпаному шматку паперу ніякої дороги не було, проте накатані колесами важких візків колота чітко проглядалися у високому сухому бур'яні. Вочевидь, шлях вів від якогось невеликого хутора, загубленого в цій місцевості, до широкого торговельного тракту, що поєднував Київ з Черніговом.

     – Виходити на велику дорогу все ще небезпечно. Впевнений, люди Байди й досі видивляються мене серед мандрівників. Залишається одне – повертати на захід і якщо пощастить – знайти те безіменне село, до якого веде ця дорога. А там, якщо в когось із місцевих знайдеться човен, переберемося на правий берег… Тоді вся ця метушня нарешті закінчиться, – продовжив Велемир діалог із самим собою.

     – Як на мене, у цьому плані занадто багато “якщо”... Проте зізнаюся чесно, я готовий уже плисти через Дніпро хоч на колоді, аби вже з'їсти чогось гарячого, просушити речі та відіспатися в теплому ліжку…, – відповів Голос. Погоджуючись із ним у Велемира забурчав живіт.

     Розмірковуючи слідопит постояв ще кілька секунд і втомлено поплентався на захід, рухаючись узбіччям закинутої дороги, щоб залишати менше слідів.

     Весняне сонце було в зеніті та засліплювало очі, хоча тепла від нього все ще було мало. Втім, пробудження природи після затяжних холодів вже тішило саме собою. З самого дитинства сильні морози та темні зими чинили на Велемира гнітючий вплив. Навіть зараз, подорослішавши, він вважав за краще пересидіти ці періоди у своєму невеликому теплому кабінеті на Андріївському узвозі, проводячи вечори в сусідніх шинках й вилазити назовні тільки якщо знаходилась дійсно цікава робота або ж в гаманці закінчувалися карбованці.

     Переступаючи через високу траву, якою явно давно вже ніхто не ходив, Велемир думками повернувся у день, коли одержав грамоту з Чернігівського полку. У посланні містилися короткі відомості про вбивство знатного козацького старшини та солідний гонорар тому, хто розкриє цей злочин. З останнього замовлення минуло вже кілька місяців і накопичення Перебийніса невблаганно закінчувалися. Щоб у черговий раз не вдаватися до послуг кредиторів, він вирішив все ж таки взятися за справу і прибув до Чернігова шукати вбивцю.

     Розслідування зайняло небагато часу. Вже за тиждень слідопит вийшов на винного. Ось тільки той виявився близьким родичем отамана місцевої розбійницької ганзи на прізвисько Байда. Чоловік це був мстивий і безжальний, а тому всі торгові братерства, чиї каравани ходили західними трактами Чернігівського полку, справно платили йому винагороду. Ті ж, хто відмовлявся – часто безслідно зникали з усім своїм скарбом. Байда не залишив поза увагою, що один із його родичів тепер бовтався на шибениці посеред міської площі, а винний у цьому зарозумілий слідопит з повною кишенею карбованців залишався живим. Вся розбійницька ганза оголосила полювання на Велемира. В результаті весь наступний тиждень Перебийніс і провів переховуючись від головорізів лісами та болотами. Весь цей час він мало їв і майже не спав.

     Знову й знову прокручуючи в голові всі ці події, Перебийніс несподівано побачив невелике подвір'я, яке стояло трохи осторонь дороги. Наблизившись, він уважно його розглянув: перекошені ворота, зарослий травою двір, паркан з помітними лисицями та велика дерев'яна хата з закопченими вікнами. Над в’їздом висіла покарлючена вивіска “Харчевня “Шибениця”. На вигляд заклад здавався покинутим, але з труби валив чорний дим.

     – Яка гостинна назва… І чому я впевнений, що нас там чекає далеко не гаряча вечеря?, – знову заговорив Голос, – Зуб даю, зараз тебе з радістю привітають хлопці з ганзи.