2. Аристократи, щоб їх

- Фу, - протягнула одна із фіф, що зосталися, - зробіть нарешті щось з цим смородом, ми звісно відмовилися на наступні кілька років від власного походження, але це вже як на мене перебір. Я в свинарки не записувалася.

- Хм, - хмикнув красень недалеко від неї, чим привернув мою увагу до себе. І в цьому була моя помилка.

Варто було глянути в його очі, як я зрозуміла, що серце потрапило в тенета. Високий, з чудово "укомплектованим" тілом, він знав про враження, яке справляє на дівчат, дуже добре знав! Це я зрозуміла в той момент як спустилася поглядом від його чорних густих кучерів, ще раз потонула в очах, запримітивши в них смішинку і зиркнула на губи, що розтягувалися в зверхній усмішці.

- Ну що "вруал" закохалася? - сказав він, а мене мов відром зимної води облили, заковуючи тим самим серце в лід.

Вруал - це дощовий хробак, проте давно забутою мовою. Знають її одиниці, оскільки вчителів знайти складно, а коли й знаходяться такі, то коштують їхні знання, як добрий маєток. Тому навчання зазвичай відбувається в тісному сімейному крузі, а саме від покоління поколінню.

Говорячи староармюрійською вища аристократія відкрито може принижувати середню та нищу, а також простолюдинів таких як я, оскільки більшість населення не знає значення подібних словечок і сприймає їх доволі часто за щось на подобі компліменту.

Що ж до мене, то я чудово розуміла мову перших армюрійців. Прадід почав зі мною розмовляти нею, щойно я народилася. Хоча варто визнати, що так він вчинив з кожним зі своїх правнуків, пояснюючи це тим, що за приниження аристократії дякувати не варто, оскільки тим самим ми підсилюємо власну нікчемність. А також, що подібними знаннями завжди можна заробити на хліб, якщо настане капітальна скрута. В інших же ж випадках, нас, правнуків зв'язувала клятва дана Алевтину Миру, слова якої звучали так:

«Зе нене рогаж ай гайван» - Я не говоритиму мовою давніх армюрійців
«Хсо хсама пагяр» - без крайньої необхідності.

Ця і тільки ця клятва стримала мене тоді від того, щоб не наговорити цьому пихатому індику - аристократу все, що думала про таких як він загалом і про нього зокрема.

Прадід почав вивчати мову перших армюрійців в той день коли прабабка напророчила, що в них появиться правнучка з силою рівною колишнім богам і що їй на роду написано пройти шляхом Алевтина. Батьки розказували, що від подібної новини у прадіда стався мікро інсульт і якби не Чара, то хто знає відновився б він чи ні. Потрясіння було настільки великим, що Алевтин Мир, який ненавидів забуту мову з гімназійних часів, переступивши через себе засів за її вивчення з такою впертістю, наче від цього залежало життя усіх близьких.
Може усіх і не залежало, проте моє без цих знань напевно б опинилося на волосинці.

Суть в тому, що самі сильні і найдієвіші закляття були написані саме цією мовою.

- Та є троха, - пролепетала я у відповідь на «вруала» надаючи голосу  відтінку простоти. - Таких файних кавалєрів у нас на хуторі нема. 

Всі почали підсміхатися, сприймаючи мене за наївну дурепу. Ой дарма, оскільки я ще не закінчила.

- Великий та дужий, можна не тільки в люди вивести, а й у плуг замість бика впрягати.

Самозакоханий бовдур просто таки побагровів. Хотів було щось відповісти, та чомусь різко прикусив язика, зацьковано дивлячись мені за спину.

Я звісно теж обернулася.

А обернувшись згідна була забрати всі свої попередні слова про красеня- бика назад. В порівнянні з тим, хто знаходився у мене за спиною, попередній міг би лиш одне, а саме стояти десь у куточку і не відсвічувати.

Високий статний шатен з копною густого вкладеного в ідеальну зачіску волосся. З трохи жіночними рисами обличчя і дивовижно зеленими очима, що настільки проникливо дивилися, що здавалося ніби заглядають в душу, повільними кроками наближався до нас.

- І це всі? - поцікавився він у приймальної комісії, розчаровано.

- Нажаль так, Ваша....

Договорити викладач не наважився, оскільки Ваша Високість чи то Величність так на нього зиркнув, що тому слова у горлі застрягли.

- Доволі таки середньо, - сказав хлопець, оцінюючи нас немов скот на базарі.

Щоб чим швидше закінчити цей абсурд я кілька разів легенько поворушила складками брудної сукні, що з новою силою наповнило повітря удушливим запахом обісраної стайні.

- Хай йому грець, - вилаявся аристократ і не задаючи більше жодних питань, кинув на прощання староармюрійською - вимийте цих свиней!

На цих словах офіційний етап дня призиву закінчився. Осад в серці залишився і давив важким тягарем.

Нас розселили.

І хоч як не дивно, та мене намагалися підселити навіть не до дівчат, а до тих же новоприбулих зі мною хлопців. Проте ті збунтувалися і я дістала свій невеличкий, за словами завгоспа, власний кутик, а саме комірчину і не будь-де, а в напівпідвальному приміщенні, що роками не використовувалося. 

Вищезгаданий завгосп видав мені ключ, швабру, відро і вказавши пальцем на душові десь далеко в кінці темного коридору, наказав набрати води та привести комірчину в більш менш нормальний вигляд.