1. А ось і я

Всеволод завжди був тим, хто байдуже відносився до інших, допоки ті не перетинали його власних, чітко визначених, особистих кордонів. Тільки тоді цей індивід впадав в око недосяжному Всеволоду, але і це тривало не довго, акурат до моменту розправи над нещасним. 

Що ж до нашої історії з даним "недоступним айсбергом", то вона почалася на вступних іспитах гімназії "В-В-В" ще три роки тому... Невже минуло тільки три роки? А здається щонайменше пів мого життя.

Так от на екзамен в гімназію зібралися нащадки наймогутніших аристократів Армюрії. Їх до цього дня не покладаючи рук  готували армії гувернанток та вчителів, муштрували майстри ближнього і не тільки бою, а також незчисленна кількість бойових і не тільки магів.  І попри це все вступ в гімназію "В-В-В" гарантованим все одно не був, оскільки тут могли навчатися тільки кращі з кращих, гідні з гідних.

Ці юні маги пройшли на вступних екзаменах мало не усі круги хаосу, бої з монстрами та різного виду нечистю, вимірювання аури та власного магічного джерела, піддалися найжахливішим випробуванням та деякою мірою тортурам. Своє місце вони вибороли кров'ю та потом, вже не згадуючи про тих, хто положив голову в цьому нерівному бою за місце в найкращій гімназії сьогодення у всіх державах. А тому мене, без імені та роду, особу що не брала участь у жодному з цих випробувань, м'яко кажучи зневажали, а направду ненавиділи і було чого...

При створенні гімназії кількасот тисяч років тому, її ворота були відкриті для всіх та кожного, хто мав хоч краплю магії в собі і потребував притулку. Проте роки йшли і  світ змінювався...

Сьогоднішня гімназія для простолюду вважається місцем за сімома замками. Однак у гімназії є чарівне джерело магічної сили, в центрі якого час від часу появляється дивний камінь, що має силу притягнути в стіни навчального закладу мега обдарованих магів незважаючи на їхній статус в суспільстві. Цим магам дається вибір, або навчатися поміж аристократії на рівних правах або погодитися на викачування сил на користь гімназії та джерела.

Спочатку всі дружно хочуть вчитися, та вже мінімум через місяць змінюють свою думку, оскільки відчувають себе далеко не в своїй тарілці на фоні усіх цих аристократичних замашок.

Мене могла чекати така ж участь, якби не слова Всеволода в той роковий для нас обох день... Та, усе по порядку…

Коли камінь притягнув мене в гімназію, я саме допомагала матері поратися по господарству. Власне в ту прокляту хвилину я чистила свинячий хлів. Амбре від хліва, як і від мене на той момент стояло таке, що мало очі не виїдало. І треба ж було прийомній комісії саме тоді оголосити кінець набору студентів високого походження та натиснути магічний відбиток першого ректора, даючи тим самим дозвіл каменю на пошуки та притягування мега магічно обдарованих студентів низького та середнього класу.

І от в одну хвилину я вичищаю свинарник під монотонне рохкання свиней, щоб раптом клац, і я в гімназії по центрі зали.

Спочатку мого появлення тиша, а тоді за секунду-другу лиш гучні викрики: "Фу" звідусіль, навіть від того самого простолюду, що був притягнутий в гімназію разом зі мною.

Всі хто міг кинулися до виходів, складалося враження, що про банальну повсякденну магію очищення вони ні сном, ні духом. Чекаючи допоки більшість розбіжиться хто куди, спостерігала за тими, хто тікати не збирався, хоч і тримався за носа двома пальцями, перекриваючи доступ повітря з моїм амбре вкупі.

Всього їх залишилося з добрих два десятки, плюс ще п'ять притягнутих зі мною, з яких, я єдина була представницею жіночої статі. 

Стояли ми посеред величезної білої круглої зали, де по кругу знаходилися лавки для сидіння. Не було тут ні почесних місць, ні чогось тому подібного, що автоматично спонукало до роздумів на тему: "Рівності між студентами та викладачами". Те що це якась магічна школа, сумнівів у мене не було, тільки чи це те місце, де одного дня побував мій прадід, поки що залишалося невідомим.

Прадід, Алевтин Мир, потрапив в гімназію "В-В-В" коли йому виповнилося трохи більше дев'ятнадцяти, він був по сільських мірках мега здібним магом, та вправним майстром дерев'яних виробів. Батьки не могли ним нахвалитися, а дівчата мліли від одного його погляду.

Проте вже через пів року з гімназії в село замість красеня парубка вернулася лиш його бліда тінь. Вогник життя перестав жевріти в його очах, там поселилася лиш печаль та туга, яка затягувала в плетиво скитань кожного, хто хоч би раз заглянув прадіду в очі.

Не було у нього більше магічних сил, та й дерево перестало слухатися його вмінь. Все в житті Алевтина пішло шкереберть. 

Що саме відбулося в тому навчальному закладі за тих пів року не знав ніхто, прадід тримав це в таємниці за сімома замками, прирікаючи тим самим себе на самотність та відлюдькуватість. Перестав і батько Алевтина ходити гордо по селі, і мати про вибір невісток мріяти перестала. Сім'я, немов примари, доживала тихо своїх днів, допоки в селі не появилася красуня Чара. Дівчина була сліпою з народження, проте мала якусь свою внутрішню силу, а те, що була надзвичайно вродливою, та з дуже заможної сім'ї, робило її бажаною нареченою в очах більшості. Хто тільки не сватався до неї, не лякала женихів ні сліпота, ні циганське походження красуні.

Та вона всерівно говорила всім і кожному вперте - ні. 

- Та вплинь ти на дочку, Гожо, - казали одні.