частина 1.Тая

Вона прийшла до лікарні сама, а похмура полярна ніч, здавалося, мала
зберегти її таємницю. Мороз пробирав до кісток. Все місто спало, і лише вона
одна не могла знайти спокою. Серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з
грудей, а в голові була лише одна думка: вона повинна це зробити. Юний вік і
важкі повоєнні роки не залишали їй вибору. Вона ще не знала, що цей вчинок
стане причиною її багаторічних страждань, але вже зараз відчувала, як він залишає глибокий
шрам на душі. 
Нюрка, подруга, вже все приготувала і чекала в процедурній.
 – Не хвилюйся так, – Нюрка посміхнулася, але в її очах не було тепла. – Все
буде добре. Всі дівчата так робили і нічого. Он Нінка після трьох разів заміж
вийшла і недавно дівчинку народила. Ну, чому стоїш? Роздягайся швиденько, поки нас тут ніхто не застукав. 
Тая дивилася на неї, не в змозі зрушити з місця. Кожне слово Нюрки віддавало
порожнечею, а слова про дівчинку — болем. Вона роздяглася мовчки, відчуваючи холод від кожного дотику. Нюрка зробила все швидко і майже
безболісно. Допомогла Таї одягтися і повела довгим лікарняним коридором до
виходу. Але Тая відчувала, що вона щойно втратила не лише щось невимовно дороге і важливе для неї, а й частинку своєї душі.
Як тільки зачинились двері лікарні, дівчину зустрів невблаганний арктичний вітер. Він шарпав її за поли благенького пальто, збивав з ніг, забивав подих, ніби картав її за той необачний вчинок. Тая не встигла зробити і кілька кроків, коли в темряві помітила тремтячий вогник цигарки. З острахом зрозуміла: він тут. Сергій раптово виринув з пітьми і постав перед нею. Тая не могла роздивитись його обличчя, але відчувала, з якою тугою та німим докором хлопець дивиться на неї. Цей зловісний північний острів поєднав їхні долі, тут були закатовані його співвітчизники, а в цю ніч вона, його кохана не дала шансу народитись їхній спільній дитині. 
-Чому?- глухо запитав. - Адже ми тепер подружжя.
-Я не готова- коротко відповіла. - Ми не готові. У нас немає нічого. Що ми можемо дати дитині? Ти ось-ось демобілізуєшся, поїдеш в свою Україну, а мене там чекають?
Сергій нічого не відповів. Розпач, злість, туга, жаль розривали йому душу. Через кілька тижнів Сергій демобілізувався і поїхав на батьківщину. Образа на Таю так міцно поселилась в його душі, що він не знайшов в собі сили попрощатись з нею.