Передмова і Розділ перший: Гідна винагорода за тяжкий вибір

Частина 1 

На незрозумілій стороні

Передмова

Куля пролетіла зовсім поруч зі скронею і обдала майже все єство Івана палючим вогнем посліддя. «Зовсім близько цього разу», – зринула у голові застережлива думка, перш ніж витязь зробив ментальний стрибок уперед. Меч Арея з неймовірною легкістю спурхнув від позиції з правого стегна, діагональним розчерком розпанахуючи духовного симбіонта. Гидке, схоже на чорного спрута, скупчення негативних еманацій вмить палахнуло багряним, розпадаючись сіруватим туманом. Носій, який саме корегував приціл для наступного пострілу, немолодий вже чоловік, на мить застиг, очі його зробились скляні. «Може бути інсульт», – абсолютно відсторонено подумав Іван. Та натреноване тіло слідом за стрімкою свідомістю вже летіло темним коридором вперед. Іван не боявся ні куль, ні темних мечів, його не спиняв могильний холод паралізуючих ментальних ударів. Духовний шал бушував у ньому невпинним білим вогнем, світлом, яке не засліплювало, а навпаки гостро висвітлювало усе навколо. У цьому сяйві постаті ворогів майже повністю розчинились, звільнивши для ментального зору і носіїв, і еманатів. Їхнє знищення вже не витягувало так багато сил, як раніше, доторки темної сутності практично не відчувались. Іван крутонув мечем, цілячи в найближчу темну пляму, на звороті вивернув зап’ястя під дев’яносто градусів, зачепив другу і, продовжуючи рух плечей, проткнув третю. Вже пролітаючи вперед, він почув два далеких тріскотливих звуки – носії встигли вистрілити двічі. Уся атака забрала менше двох секунд. Витязь продовжив свій рух далі.

До Рожевої Кімнати було вже рукою подати. Він вискочив у круглий передпокій – і його зустріли архонти. Двоє молодих і спритних добровільних Темних, сильних, досвідчених і хитрих. Іван, майже не змінюючи темпу, зробив ментальний кидок уперед. Меч Арея зблиснув яскравіше, він вже летів вражати ворогів… і не знайшов ціль. Витязь продовжив рух, пригинаючись, відскакуючи вліво і розвертаючись. Дві темні гізарми синхронно прошелестіли над ним і справа, обдавши його свідомість могильним холодом. Супротивники розлетілись по краям кімнати. Статус-кво. Три постаті були на тих самих місцях, що і перед випадом – кожен на виході зі свого коридору. За спинами архонтів виблискували лаковим пурпуром портьєри – Рожева Кімната була досяжна, як ніколи. І недосяжна, як ніколи.

Іван не пригадував, щоб хтось з витязів розповідав історії про зіткнення з двома темними архонтами. Очевидно тому, що просто не було кому розповідати – таку зустріч не міг пережити жоден світлий воїн. Щоб перемогти одного подібного супротивника потрібні були сили двох-трьох лицарів Світла, та ще й неабияк зіграних, скоординованих до нервово-моторного рівня. На архонтів виходили лише священники-волхви, які не вступали з ворогом у ближній бій, дистанційно фізично знищуючи темних воїнів.

Ворог був недосяжно могутнім. Та страху, чи ба навіть найменшого хвилювання Іван не відчував. І це було погано. Дуже погано. Значить духовний шал почав нейтралізовувати інстинкти, нормальні захисні механізми людської сутності. Значить розум у найближчий час не зможе сприймати чітку математику бою. Як наслідок – загроза буде зростати по експоненті. І у повній свідомості витязь міг протриматись сам на сам з архонтом максимум хвилину. А в тумані духовного шалу, якщо не перемогти потужного ворога у перші чотири секунди щонайбільше сімома рухами – то на п’ятій секунді шанси залишитись живим будуть прирівняні до нуля. А перед Іваном у зосередженому спокої застигли дві постаті темних воїнів. Оборонятись можна буде секунд до десяти, поки прорахований синхронний удар у купі з «сіткою» розірвуть пульсацію його свідомості. І тоді смерть. А може навіть щось гірше за смерть. Лиш одне Велике Джерело знає, яку силу мають некроманти Асмодея у його ж таки храмі.

Про перемогу мова вже не йшла. Іван прораховував, на якій секунді втечі вороги його наздоженуть і знищать. Він спробував гранично синхронізувати духовну і фізичну сутності. Світло шалу трохи затьмарилось, в тіло почали вливатись додаткові сили, м’язи знайомо замлоїло. Тепер архонти виділись простими молодими хлопцями, з темними модними шевелюрами, досить симпатичними обличчями. «Дівчата від таких мліють», – мимоволі пролетіла у голові думка.

Іван зробив перший крок, намагаючись без духовного зондування передбачити наступні дії супротивників. Та архонти були тертими калачами, лишалися стояти на місці, спокійно, але пильно спостерігаючи за еволюціями витязя. «Ну що ж, все правильно. Тактика вірна. Не відходити від проходу. Розуміють, що я їм загрожувати нічим не зможу, що вони вдвох здатні стерти мене на порох». Думки Іван закривав, як міг, ментальним бар’єром, більше за звичкою, не знімав його навіть уві сні. Та, очевидно, посвяченість його була надто низька – тонкі губи одного з архонтів розтягнулись у зловісній посмішці. «Прочитав таки», – зрозумів витязь. Далі блокуватись сенсу вже не було, і Іван зняв ментальні замки.

Час спливав. І він явно спливав перевагою на чашу ворога. На нижніх ярусах храму витязь вже уловлював щодалі відчутніші поштовхи темної сили – там вже перетікали потужними клубками хвилі енергії некромантів. Сконцентровані потоки страждань у катівнях і липкі випари збочених оргій, пропущені через темні призми жорстоких сердець чаклунів, стягувались у страшну лавину, яка мала поховати під собою відчайдушного нападника.

Іван готувався до фінального прориву. Прориву, який напевно був приречений.

Раптом…За спиною лівого архонта вдарило сліпуче світло. Біле, вбивче пронизливе. Тіло у темних титанових гнучких обладунках моментально спалахнуло, як величезний смолоскип. Ще останнім зусиллям незламної темної волі загиблий спробував ментально дотягнутись до незримої загрози – та протуберанець світла одним розчерком відсік темну звивину чужих думок. Другий архонт миттєво відскочив убік, займаючи позицію, з якої можна було контролювати і Івана, і те, що загрожувало йому зі спини.