"Іноді, через бажання - ми втрачаємо розум"

7Наступного дня я йшла на пари немов летіла на хмаринці. Розмова до ранку з приємною та привабливою людиною викликала у мене відчуття піднесення. Насправді моє ставлення до цієї людини зазнало кардинальної трансформації. Коли ми вели довгі та змістовні розмови, я мала можливість розкрити інтригуючі подробиці його життя. Однак серед цих інтригуючих одкровень один важливий аспект залишався невловимим –  сім’я.

-Мабуть це занадто особисте, щоб розповідати якійсь там студентці чи сусідці.- дивилась я у дзеркало вбиральні і кривила обличчя. Мені було вкрай цікаво про його родину, хоча я і сама не багатослівна щодо цього. Як раптом у моєму рюкзаку завібрував телефон:

• Привіт – хриплим голосом сказала Ріккі.
• Що з тобою? Ледве чую…
• Вчора їздила на відпочинок, хай йому грець! –вона намагалась лаятись, але натомість вийшов лише шепіт. - Допоможеш з документіцією?...кх.
• Добре, добре, тобі зараз краще мовчати. Я розберусь пані староста. – відважним голосом промовила я.

На цьому я поклала слухавку і вже за мить мені прийшло купа листів та документів. Я нічого не тямила у цій справі, але заради подруги мені доведеться розібратись. Пролунав дзвінок і я направилась до лекційної зали з математики. Однак, на мій подив, увійшовши, я виявила, що кімната повністю позбавлена будь-яких студентів. Розуміючи можливість того що вони запізнюються, я хотіла пройти на своє місце, але повернувшись до столу професорки я не побачила жодного предмету.

Розгублена і стурбована, я поспішно вийшла з лекційної зали, сповнена рішучості звернутися за роз'ясненнями до деканату. Коли я з тривогою кинулась до адміністративного центру, мій розум мчав різними сценаріями та запитаннями. Чому моя подруга Ріккі не повідомила мене про будь-які потенційні зміни чи скасування? Чи було непорозуміння? Ці думки тільки підживлювали мою цікавість і розчарування, коли я чекала пояснень. Нарешті, дійшовши до деканату, мене зустріла несподівана звістка про те, що наш університет закрили через карантин. Мої збентеження перетворилися на суміш здивування і зневіри. Здавалося недовірливим, що такий значний розвиток подій стався без будь-якого попередження з боку моєї подруги. З ноткою розчарування я направилась додому.

***

*Вже тиждень, як триває карантин*

    Після п’яти хвилин у ступорі, я зрозуміла, що одній мені ці документи не здолати і я відкинула їх у бік. Цілу годину валяючись у ванній й переглядаючи фільм, нарешті знайшла сили вилізти. Та почуття провини до подруги мене охопило так само сильно, як і зав’язаний рушник навколо грудей. Однак я вчасно згадала, що наді мною живе свідома людина, яка розуміється на цьому.

 Тому швидко натягнувши на себе джинсові шортики, кроп-топ і схопивши ноутбук вибігла з квартири. Дійшовши до вхідних дверей, я помітила, що моє вологе волосся все ще капає, але я приділяла йому мало уваги, занадто поглинена завданням, що стояло попереду.

       Я постукала у двері, ніхто не відчинив. Я подзвонила, нуль реакції. Коли я збиралась вже дзвонити на мобільний - двері несподівано відчинились:

• Джесіка? Ти, як тут? – він тримав чашку з кавою, яку ледве не пролив від несподіванки. Але навіть це мене не бентежило і я хутко пробралась повз нього до квартири. Зараз мене хвилювало лише те, чи допоможуть мені. Професор не сказав ані слова, лише зачинив двері і почав підходити ближче зробивши зацікавлений вираз обличчя:
• Евансе мені потрібна допомога…-відкриваючи ноутбук і присідаючи на диван промовила я.
• Несподівано, але я слухаю…- він присів поруч.
• В нас карантин і.і..і моя подруга захворіла, тому попросила закінчити роботу але,.... я нічого не розумію. Тож…-(я зробила паузу) ви допоможете? Він оглянув обсяг документів і сказав:
• Насправді це легко. –Він почав пояснювати кожну деталь, кожну зачіпку і я навіть не помітила, як минула година.

Нарешті, після довгої роботи, ми обоє видихнули, відкинувшись на диван. Ми були виснажені, шукаючи розради в затишку дому. Немов за сценарієм, повернули голови один до одного, наші очі зустрілися в момент зв'язку. Час, здавалося, завмер, коли наші погляди замкнулися один на одному, виявляючи вразливість і мерехтіння чогось глибшого. У ту частку секунди я не могла не помітити його оголений торс. Відсутність сорочки змусила мене зрозуміти, що він сидів там, одягнений лише в рушник, вільно зав'язаний навколо стегон. Реалізація додала несподіваний елемент до сцени. Одночасно його очі впали на мою вологу верхівку, на якій було ніяково відверте зображення. Крапельки на тканині натякали на нещасний випадок, залишаючи мене самосвідомою. Ніби синхронізовані, ми обоє відвели погляд, мовчки усвідомлюючи незручність, яку ми відчували в той момент. Моя інстинктивна реакція полягала в тому, щоб поспішно встати, з ноутбуком в руках, роблячи білайн до виходу.

 Однак, перш ніж я встигла дійти до дверей, він швидко простягнув руку і схопив мене за неї, змусивши мене знову повернутися до нього на диван. Серце калатало, я повернулась обличчям, не знаючи, що має статися. Його дотик послав поштовх через мене, суміш здивування і очікування. Напруженість моменту була незаперечною, ніби доля змовилася звести нас разом у цій несподіваній обставині. Ми сиділи там, наші руки перепліталися, доки тиша пронизувала повітря.

• Посидь трохи, я скоро повернусь. – він направлявся до спальні. Я відчувала себе ніяково, від чого в мене почало вивертати шлунок, тому легко підвелася направившись на кухню у пошуках води. Сидячи на табуретці за барною стійкою, я все таки випила склянку і вирішила погортати стрічку Instagram. Літаючи у своїх думках я відчула видих у спину, від чого налякано підвела погляд, змушуючи декого зробити навпаки.
• Ось…, -друга кімната справа,- сходи перевдягнись. –вказав він на простягнуту футболку.
• О, не треба, в мене скоро наступна пара, я краще піду додому
• Знаю, бо її веду я. Ти можеш залишитись і послухати з перших вуст.