"Не все, що ми робимо під дією алкоголю - є поганим"

Через тиждень:

Минуло рівно сім днів з тих пір, як я прийняла рішення повністю відмовитися від алкоголю. Дивно, але це рішення створило для мене чудо. Мені не тільки вдалося більше зосередитися на навчанні, але й успішно підвищити свої оцінки з усіх предметів. Ця нова рішучість змусила мене розширити свої межі та досягти успіху в навчанні. Розмірковуючи над цими позитивними змінами, я не можу не віднести їх до важливої події, яка відбудеться сьогодні. Я з нетерпінням чекала цього дня, тому що він вимагає моєї максимальної уваги і досконалості.

Сьогодні переді мною стоїть завдання представити захоплюючі історії, що стоять за різними картинами, заглибитися в процес їх створення і навіть передбачити їх майбутнє. Незважаючи на те, що я годую розбите серце, я відмовляюся дозволяти цьому перешкоджати моєму прогресу в житті. Я сповнена рішучості продемонструвати, що навіть серед емоційних потрясінь я можу піднятися вище і продемонструвати свої здібності. Сьогодні день, коли я доводжу свою стійкість і здатність процвітати, незважаючи на негаразди. Після довгих спроб намалювати ідеальні стрілки, я нарешті досягла бажаного результату. Задоволена своїми зусиллями, я швидко пробралася до гардеробу, щоб обрати ідеальний наряд, який би випромінював впевненість і вишуканість. Але саме тоді, коли я збиралась завершити свій зовнішній вигляд, мій телефон раптом вибухнув дзижчанням:

• Гей! Ти хоч би халатик накинула, а якщо б це не я дзвонила? –зареготала Ріккі.
• Халатик? Яка дурість, я ж у себе вдома. Однак в мене є проблема, я не знаю що одягти. В мене чотири вечірні сукні, але чи буде доречно одягати одну з них на подібний захід? – я була трохи збентежена.
• Джесс, чому не доречно? В цих сукнях ти виглядатимеш чарівно. Звісно більшість людей будуть просто витріщатись на тебе, але тобі не звикати, правда?- заспокоювала мене подруга.
• Ти маєш рацію….тоді, я одягну сукню з чорного шовку і вирізом на спині. Прогноз показує теплий вечір, тож можна побути елегантною леді. – посміхнулась я у дзеркало, притуляючи сукню до себе. Як раптом з телефону почувся голос:
• Я дуже рада, що ти нарешті в нормі. - посміхнулась вона. –Чекатиму на тебе біля галереї о 18:00. До зустрічі, «цьом».
• До зустрічі…. -у відповідь було чути лише гудки.

Я все швидше і швидше намагалась зібратися, адже в мене була лише година на збір, а потім ще 10 хв у дорозі( на підборах звісно). Однак я марно переживала, тому що була готова вже за сорок дві хвилини. Перед виходом вирішила ще раз глянути у дзеркало. Чесно кажучи я була шокована, адже я сама навіть не пам’ятаю коли в останнє була такою жіночною. В зображені навпроти, стояла впевнена в собі дівчина у підборах на зав’язках, сукні майже до підлоги і кудрявим волоссям. Вона була впевнена, що сьогоднішній вечір пройде ідеально.

За п’ять хвилин приїхало таксі, звісно компліментів було купа, але я зосередилась на повторені стилів малювання у маленькому гаджеті.

Те як вона доїхала було майже не помітно, тому що галерея знаходилась поруч з домом, хоча з урахуванням пробок це зайняло не менше 15 хвилин. На виході з машини на неї оглянулися більшість чоловіків, однак вона впевненою ходою направилась до закладу. В середині її чекала група і Ріккі, яка одразу ж поцупила її на «декілька слів» . Відійшовши на кілька метрів подруга доповіла:

• Ти просто відпад. Але це не головне зараз. Професор написав, що спізниться, тож починай без нього. – після цих слів вона вказала рукою на групу з натяком повернутись і розпочати.

Підійшовши ближче до одногрупників я промовила:

• Увага! Зараз ми пройдемо до першої картини і я розповім про те, як її створювали, і в якому стилі вона написана. – не всі були задоволені, але все  таки попливли за мною.

Ми обійшли всю галерею, дехто навіть робив фото. Я впевнено представила кожну картину, поділившись історіями їх створення та стилями, в яких вони були написані. Але коли я йшла до останньої зали, доля зіграла зі мною жорстокий жарт. Я спіткнулась на сходах, викликавши різкий біль, що прострілив ногу. Незважаючи на нього, я воювала, сповнена рішучості розгадати таємниці, що стоять за останнім шедевром, «Моною Лізою» Леонардо да Вінчі.

•  І так. – підійшла ближче розповідаючи деталі створення. –Я  певна, всі бачили цю картину, звісно це не є оригіналом, але чи знаєте ви, що «Мона Ліза» зникне через декілька десятків років? М? Справа в тому, що да Вінчі використав фарби, які з часом чорніють. Через це з кожним роком картина тьмяніє і її буде неможливо відновити. – Я перескочила з ноги на ногу. –А зараз можете зробити фото, всім дякую. – покинувши галерею без жодних слів, я нарешті зняла підбори.

 Я ще не могла змиритися з думкою про повернення додому. Мені потрібна була розрада, хвилина роздумів у темряві ночі. Отже, я пробралась до мосту біля свого будинку, місця, яке я часто відвідувала, щоб подивитися на зорі. Коли я стояла там, притулившись до перил, спогади про ту фатальну ніч знову спливли на поверхню.

З того дня:

Доки я тихо спостерігала за нерухомими зорями, ледве тримаючись на ногах відсахнулась назад і натрапила на чоловіка що був вище мене на голову. Він займався бігом, але я йому завадила, впавши йому до рук. Мене не турбувало що зараз я під впливом алкоголю, або що мене тримає незнайомець. Мене турбувало одне – те що в нього нереально гарні та спокусливі губи.  Вони володіли певною привабливістю, яка була одночасно непереборною і обеззброюючою. У ту швидкоплинну мить світ навколо мене, здавалося, відійшов на другий план, і моя увага звузилася виключно до цих губ. Однак коли я до них потяглася, чоловік в мить підвів мене на ноги і лише продовжував тримати за руку аби я не впала. Оглянувши його руку, як мені здавалось розсудливим поглядом, я сказала:

• О…ви такий гарний і руки міцні, мабуть і прес непоганий…- я закусила одну губу намагаючись розгледіти що знаходилось під футболкою.
• Пробачте міс? Ви фліртуєте зі мною?
• А можна?
• Сумніваюся в цьому….
• Чому? – я була незадоволена.
• Боюсь ви не в тому стані. Давайте так, скажіть мені вашу адресу і я відведу вас.
• Оксфорд-Стріт 22,квартира….здається 17…
• 17? Ви певні?  А я був певен, що живу один.
• Справді? Тоді напевно, ви часто заходили до мене, а мене не було, тому ви вважали що один. -розсміялась я.
• Так..., все зрозуміло.- він потягнув руку на себе і вмить мене підхопили сильні чоловічі руки, направившись у бік "нашого" будинку.