"Продовження"

• Доброго ранку,професоре Еванс. – подруга штовхнула в мене ліктем і я зазначила:
• «О,то ви наш новий професор з філософії. Вітаю» - Він лише здивовано оглянув мене з ніг до голови.

Та що ж таке,мене що всі будуть так оглядати?

• А ви міс, мабуть Джессіка Браун. – з впевненістю поглянув він.
• Ми знайомі? – Здивуванню не було кінця. *-Звідки він мене знає?Можливо ми все ж таки десь….
• Джесс, ти як з професором розмовляєш?! – подруга штовхнула мене в живіт і примружила погляд, істерично посміхаючись.
• Все добре. – запевнив він Ріккі. - Так, знайомі. Ви та сама відмінниця котра несподівано перестала відвідувати пари. Тепер розумію чому….

Знову оглядає

• Не переймайтесь, навчання найважливіша частина мого життя. Я не можу нехтувати майбутнім через особисті проблеми.
• Це правильна позиція. Тоді чекаю вас на парах.

Доки він заходив до кампусу, ми з Ріккі направились до нашої аудиторії де мала бути пара з вищої математики. Як завжди під час питань відповідала лише одна я, хоча теми я не слухала вже тиждень. Після заняття ми з Ріккі пішли на територію школи, щоб поспілкуватися, перш ніж відправитися на наш урок філософії. Через цілу годину, ми вирішили вже заходити,бо мав бути початок. Перед самим входом Ріккі відлучилась до вбиральні,але сказала мені щоб я не чекала і йшла сама.

Увійшовши до порожньої лекційної зали, я не могла не відчути полегшення, що там не було інших студентів, крім однієї інтригуючої людини. Він виділявся своєю впевненою поведінкою, випромінюючи атмосферу привабливості, яку важко було ігнорувати. Незважаючи на безлюдну кімнату, я швидко пробралась до зали, намагаючись замаскуватись у своєму довгому сірому балахоні. Сівши на місце, я набралась сміливості, щоб привітати професора ввічливим, хоча й нерішучим:

•  "Добрий день, професоре Еванс".
• «Добрий». - Його відповідь була сухою і не враженою, адже він спостерігав за кожним моїм кроком.
• «Сідайте ближче,я не вкушу вас» - Відчувши сарказм в його голосі, я пробурмотіла, майже нечутно:
• «Мені тут теж добре». - але мабуть до нього ці слова все таки дійшли.

Дивно, адже професор Еванс не намагався сперечатися або змушувати мене пересідати. Замість цього він підвівся зі стільця і мовчки наблизився до мене. Не промовивши жодного слова, він забрав мої речі і переніс їх у перший ряд. Довелося пересісти в слід за своїми речами. У мене не було іншого вибору, окрім як залишитися на місці, адже мені не вистачило сміливості повернутися на своє улюблене. Незважаючи на початкову незручність, все інше заняття пройшло гладко, за винятком того, що професор Еванс постійно кликав мене відповідати на питання. Він наголосив на необхідності відпрацювати усі «Н». Під кінець лекції мені дуже хотілося вийти з лекційної зали, прагнучи повернутися додому і розслабитися. Зняти легінси і кросівки, які тримали слабкий запах алкоголю, і пірнути в теплу ванну здавалося ідеальним завершенням дня. Однак, коли я збиралась втекти, грубий чоловічий голос скомандував:

• "Міс Браун, залишіться".

Я подивилась в бік своєї подруги, сподіваючись на якусь підтримку, але вона весело відмахнулася, залишивши мене розбиратися з ситуацією самостійно. З відчаєм, викарбуваним на моєму обличчі, я неохоче повернулась до професора Еванса і пробралась до його столу. Коли в лекційній залі запала моторошна тиша, професор Еванс промовив:

• "Сідай, Джессіка". - його слова сповнилися нотками авторитету.
• Мені і стоячи добре. – швидко відмахнулась я.

Знову,ось він, цей погляд. Від нього стало трохи моторошно. Та після згадки того,що було до початку пари,я все ж таки послухалась і зайняла місце за його столом. У той момент я не могла не дивуватися, чому професор Еванс залишив мене і чому моя подруга, яка зазвичай підтримувала мене, вирішила не втручатися.

Після п'яти хвилин мовчання професор нарешті підвів очі від стосу паперів на своєму столі і спрямував свій пронизливий погляд на мене. Його вираз обличчя був осудливим, ніби він оцінював мене саме в той момент. Глибоко видихнувши, він потягнувся до шухляди свого столу і дістав пляшку з водою і кілька таблеток.

- "Випийте це, перш ніж підете", —сказав він, його голос був з нотками занепокоєння. Розгубившись, я насупила брови і відповіла:

-"Гм, професоре, мені не потрібні таблетки". - відвернулась я. Він на мить здався здивованим, перш ніж безтурботно повернути аптечку в шухляду.

- "Ну, я не стану вас змушувати. Ви ж не мала дитина». Цікавість взяла наді мною верх, і я не могла не запитати:

- "То навіщо ви тоді мене залишили?Сумніваюсь що це через мою зовнішність".

— Ти маєш рацію, — сказав він, відкинувшись на спинку стільця. «Ваша зовнішність - фактор, але не головна причина».

 Була невелика пауза, перш ніж він продовжив:

 - "Ось у чому річ. Ваш успіх знизився на одну четверту через "H". Я пропоную вам це виправити". Розгублена і трохи роздратована, я парирувала:

 - "Я не думаю, що зараз гарний час обговорювати це, але ж ви все одно змусите мене, чи не так?" Я підняла брову, повторюючи його попередні рухи.

— Саме так, — відповів він з натяком на задоволення. «У вас просто немає вибору, тому що відмінники мають гарне майбутнє. Що стосується виправлення упущень..."

 Його голос відступав, немов гублячись у власних думках. Через мить погляд знову став моторошним, нагадуючи голодного звіра. Але зник так само швидко, як і з'явився, і він продовжив:

- «Я поговорив зі старостою, вона організує поїздку на виставку старовинних картин. Я даю вам можливість стати гідом для своїх одногрупників і таким чином виправити усі «Н». Що ви скажете, міс Браун? Захоплена зненацька його пропозицією, я виявила, що не можу відмовитися.

—  Гаразд, — сказала я, мій голос видавав натяк на впевненість. -«Я люблю доповідати про мистецтво». З посмішкою я заявила:

•  "Мені вже час йти, гарного вечора, професоре".