Соломія

    Що ж це за світ такий? Де я? Мені багато чого потрібно дізнатися про все,але в кого? Дивлячись на цю природу згадую,що саме так все виглядало у нашому місті після одного, щоб вони подохли,дня перебування в ньому рускіх. Фу ,аж гидко згадувати. Але саме такі відчуття у мене були тоді,  як прямо зараз. Це ніби спустошення але водночас купа негативних, непізнаних раніше до того емоцій. Що нас буде чекати в цьому лісі? А можливо це мені тільки так здається. Я здаюся такою...маленькою навпроти цих перепон. Але не здамся. Сомолія візьми себе в руки! Раптом згадалися слова таточка:" І якими б в житті великими тобі не здавалися всі перепони...будь сміливішою за них! Вони тільки здаються такими, а ти дійсно сильніша ніж здаєшся, сонечко." Згадався і його сміх, і веселий та водночас гордий вираз обличчя.Цікаво, можливо хоча б тут люди не знають , що таке війна... Можливо все...не так як в нас...

  - Розділяємося як завжди!! Обов'язки також як завжди!!- сказав Григорій і підійшов до мене, дивлячись прямо в вічі додав:- А ти ,люба сестро, будеш з близнюками.

   Він напевно чекав якоїсь реакції від мене та її не було. Я просто кивнула у відповідь і підійшла ближче до близнюків.

   Далі всі розділилися і почали бігти. Гм.. цікавий поворот. І що ж робити,підійшла до близнюків,стою дивлюсь на них вони на мене. Веселенько. А мова жестів така ж як у нас? Пам'ятаю тітоньку Віру,це таточка сестра. Після смерті бабусі вона три роки жила з нами у неї  не було слуху і вона була німою. Ми з Андрієм і тіткою частенько проводили час разом,саме через неї я навчилася мови жестів,  та й взагалі навіть у школі іноземні мови мені давались легко.

   На диво коли я почала до них звертатися вони мені відповідали. Боже,яке полегшення,вони мене розуміють. Я почала розпитувати чому ми тут стоїмо а решта кудись побігла? Як їх звуть і що ми тут повинні вполювати? Як вия вилось той , що на сантиметр нижчий - Тоді, вижчий- Том. У них безрукавки різних кольорів, щоб не сплутати якщо що. Стояли ми бо охороняли наші човни , щоб ніхто не вкрав. Решта побігла полювати для того щоб прогодувати країну, як виявилося таких багато, адже на цілу країну нашої здобичі буде малувато. З ними було приємно спілкуватися,я навіть не помітила , що ми розмовляємо мовою жестів ,милі хлопчаки. Згадую себе в 15, невже я була такою самою в стільки ж років.

   Стало занадто нудно і я вирішила пройтися, хоча близнюки мене відговорювали ,все ж пішла, обіцяючи що це не надовго,але це ж я...Я так не вмію мені все цікаво. Цікавість і страх вирували в середині. Цікавість перемагала завжди, непосидючість також. Але тут крім темноти нічого немає, та й темнотою не назвеш все ж видно, але так похмуро ні грама сонечка. Йду все розглядаю чую когось знайомого, підходжу ближче, а це ж кращі друзі Роберт і Григорій сперечаються.

  - Григорію ти здурів! Краще було забрати її з нами! Близнюки все знають ,а вона тут вперше! Це ж твоя сестра!- сказав Роб і штовхнув Григорія в плече.

  - Може мені з нею не тільки тут няньчитися!!!?

  - Може! Це ж сестра!

  - Я розумію , що ти на полюванні втратив брата ,та не будь таким. Яка вона мені сестра? Я її два рази за життя бачив, а ти з братом все життя прожив.

   - Ти такий бовдур!- буркнув той і пішов.

   Що , братику, я тобі не сестра? Не можу не погодитися. Та мені було дуже байдуже, подумаєш якийсь черговий придурок, як в інтернаті. Вихователі з дит будинку завжди тринділи : "Ми одна сім'я" або:" Ви повинні ставитися один до одного як до братів і сестер!" . О ми коли билися якраз так і думали, саркастично думалося. Йдучи я била ногами то камінці, то листя з дерев.

  - Ти що тут робиш?

    Я аж підскочила і вхопилася за серце. Це був Роб, ну Робертом нудно його називати.

   - Налякав мене.

   - Я вже зрозумів!- і мило всіхнувся мені.- То що ти тут робиш?

  - Сидіти скучно.

  - І ти не боялася? Мені вперше було дуже лячно і я лишився біля човнів.

  - Я ж не ти.

  - Ну так всі ми різні.

  - А ти ,що тут робиш?

  - Ох Лишенко, точно тихіше,- він зашепотів.- я тут побачив кабанчика.

  Ми тихо сиділи в засітці і чекали на кабана, коли він підійшов Роб відразу, навіть не моргнувши, застрелив його з лука і той впав мертвим. Хлопець підійшов до тварини , поставив зверх якийсь листок і кабана засмоктало що в нього. О це так видовище.

   - Ого ти такий вправний, Робе!- мовила я.

   - Що? Як ти мене назвала?

   - Роб, скорочено від Роберт,це ж так ....дай подумаю....це дуже нудно, а Роб прикольно.

   Він у відповідь просто всміхнувся на всі 32,а я...я після всього , що раніше сталося до цього світу, була без емоційна, так дивно жодних емоцій:ні позитивних , ні негативних, ні радості ,ні суму...одне спустошення. Ми здається подружилися, розмовляли про всяке. Від нього я дізналася багато цікавого про полювання, навіть вполювала десятьох зайців. Роб навчив мене стріляти з лука.

    - Що ж будемо вертатися.- сказав мій новий друг.

   - Добре, друже.

   - Друже?

   - Авжеж! Ти тепер мій друг. Чесно кажучи мені легше подружитися з хлопцями ніж з дівчатами.

   - Чому? Там же є розмови про всякі дівчачі штучки.- соромлячись сказав Роб.

   - Не знаю. З дівчатами якось не має про що поговорити. Їх цікавлять нові сукні,косметика, обговорення інших. У них мислення зовсім інше ніж в хлопців. Не скажу що всі такі є і нормальні.

   - Міє, ти справді не схожа на інших!- схилившись поближче до мого обличчя сказав юнак. 

   - Та ось нещодавно мені один хлопчак говорив , що ми всі різні.

   У нього на обличчі сяяла така усмішка,що мені аж заздрісно стало, він так голосно сміявся. Ми почали вертатися, добре що я зустріла його, без нього я б заблукала. Пройшовши десь за 2 кілометри він сказав:

   - Ну подруго ми майже на місці.

   - Це добре .

   - Що?Нічого. Не звертай уваги! Шкода що час так швидко пролетів,а з тобою весело, моя нова подруга Мія.