Соломія

   У середині цей замок був дуже гарним: шовкові штори, великі вікна, на стінах картини , гарнющі вази з квітами, високі стелі, довжелезні коридори, сходи немов з казки. Мені сало скучно і нудно.

   - Як вас звуть?- поцікавилася я в чоловіка.

   - Навіщо вам це знати? Але нехай. Мене звуть Римор, а вас дивна дівчино?

   - Незвичайне ім'я, хоча вам сильно личить. Мене звуть Соломія.

   Чого дивна? Він себе бачив? У мене всього лише спортивний костюм сірого кольору і дуже змучений вигляд. Це все пояснює чесно кажучи.

   - Сказав би я що мені приємно познайомитись, та це не так.

   Він зупинився і перед нами постали величезні двері оповиті золотим плющем, котрі відчинилися. Опинившись у кімнаті в очі мені відразу кинулася жінка , сидівша на золотому кріслі, а золото на ньому не блищало, воно немов потемніло. В цієї пані були гостро виражені риси обличчя, пишне і яскраво руде волосся,зелені очі. Вона сиділа гордо і непохитно, до чого і підходило її плаття з чорної цупкої тканини і золота, які переливалися один з одним. Поруч з лівого боку стояло троє чоловіків, праворуч один юнак у блакитній сорочці, чорних штанях вільного крою і чоботях. У нього було русяве волосся невеликої довжини зачесане назад, блакитні очі,скули і невелика щетина, густі брови,губи бантиком і дуже неоднозначний погляд, такий що не зрозуміло чи то йому весело спостерігати за тим , що коїться, чи то у нього відраза до мене. Від думок мене відволік Римор.

   - Вітаю !- сказав знявши капелюх і вклонився .

    -Вітаю, Риморе!- мовила жінка.- Що привело тебе сьогодні до нас? Чи це правда, що ця дівчина стільки натворила за один день?

    - Нажаль правда ,пані.- говорив той досі кланявшись.

    - Ну що ж , дякуємо,що привів її сюди. Далі її покарають по законам нашої країни. - мовив один з чоловіків.- Можеш йти.

    Як тільки Римор пішов, як мене потягнула та сила котра зв'язала так сильно і швидко, що аж запаморочилося і я не щулася як опинилася у якомусь підвалі- в'язниці. Тут не було нікого і нічого, тільки настінні ліхтарі, а далі багато дверей в одні з них мене закрили. Одне віконце ледве передавало хоча б якесь світо. Ліжка не було, лише солома і то як кіт наплакав. Що ж доведеться мені тут ночувати, та це не найгірше місце для ночівлі. За два місяці війни бували набагато гірші умови,згадалося мені. Я впала на землю, підклала руку під голову і солодко заснула немов немовлятко.

    - Прокидайся нечистива!!!- закричав на мене хтось і почав штовхати ногами від чого я підскочила.

    Мене кудись вели двоє чоловіків якимись коридорами, руки зв'язали,потім я нарешті побачила свіло і ми вийшли надвір. Тут було багацько людей: королева, юнак, ті чоловіки що вчора сиділи перед самим палацом,далі стояли люди а за ними вішальниця, збоку котрої хтось стояв , а далі величезна стіна.

   - Пані та панове, сьогодні буде страчено двох жінок-порушниць закону і світу за всі скоєні гріхи. - мовив читаючи чоловік біля вішальниці.

    Мене потягнули туди, а за мною ще якусь дівчину років 15. Нам натягнули петлі на шиї, а люди спостерігали. Як? Як за таким можна спокійно спостерігати? У моїй голові знов промайнуло життя, котрим я не сильно пишалася. Та від усієї тої метушні мене відрвав гіркий плач дівчини. Вона так плакала, а я не могла нічим зарадити і просто дивилася на неї. Договоривши дурні звинувачення чоловік з листком потягнувся до руків'я, котре, я так зрозуміла, повинно нас підвісити. І ось все земля починає тікати з під ніг, стогін і плач дівчини посилюється. Тут нізвідки підбігає до нас олень і своїми рогами,я не знаю яким дивом, відрізає мені петлю і я падаю на землю і бачу що біжить хтось на мене зі зброєю, підхоплююсь з землі, стаю у стійку оборони і о чудо мені вдалося з зв'язаними руками перекинути його через плече. Відібравши меча я підстрибую і відрізаю петлю дівчини. Моєму здивуванню не було меж. Так високо підстрибнула? Я? Серйозно? Та на дивування багато часу не було. Почали бідбігати рицарі з мечами в руках. Вони почали говорити оленю, щоб той відступив від нас, але він не слухав і тут вони і оленя починають називати нечестивим.

    - Не чіпайте його! - сказала я ставши перед твариною.

   - Тут ми вирішуємо кого чіпати, а кого ні.

   - І тому вішаєте дівчат  перед купою людей?

   - Не треба порушувати закон!

   - До біса ваш закон.- твердо відповідала я тримаючи перед собою меча.

   - Як ти смієш!? Не можна такого говорити!!!

   Вони починають бігти на мене і я розумію - це кінець, адже мечі не шпаги і набагато важчі . Але і здаватися я не збиралася, відбившись від них декілька разів зрозуміла- бієць на мечах з мене нікудишній. Відбивалася як могла, та їх було набагато більше. Олень раптом став передімною, заричав і піднявши передні лапи стукнув ними по землі від чого появилася світло-жовта смуга у повітрі і всі рицарі попадали. Люди здивувалися і почали перешіптуватися, королева зі своєю шайкою стала на ноги від здивування. Раптом крізь натовп до нас пробрався чоловік і спитав у мене:

   - Хто ти дівчино? Як тебе звуть ?

   - Мене Соломія. А вас?

   - Мене Климент.- всміхнувшись сказав той.- Донечко.Нарешті ти знайшлася.- схопив мене і сильно обняв.

   - Що тут коїться Клименте?- спитала підійшовши королева.

   - Так ,дядьку, що тут таке?- сказав юнак.

   - Це ж моя давно загублена донька Мія! Пам'ятаєте її.

   - Мія?- перепитала розгублено королева.- Вона ж ніби дуже давно загубилася в чорному лісі.

   - Але я Соломія.- заперечила я .

   - Так Соло Мія.- мовив мій теперішній батько.

   - Але як дядечку ти її впізнав?- перепитав хлопчина.

    - У неї родимка на шиї і під оком. А ще шрам на лівій руці на запястку у формі метелика, Григорію. Не віриш сам подись. 

    А і справді у мене дві родимки, одна на шиї,друга під оком і шрам на руці. Звідки він це знає? 

  - А ще вона відважна. Бачили як підбіг її тимус?- повідомив Климент.