Соломія

    Я повернулася до свого будинку , знайшла той підвал-комору, потрішки вивела людей, дала чоловікам зброї, котру відібрала.

   - Зрозумійте це - війна. Чи ми виживемо - не знаю . Чи це скінчиться-також.- промовила я.

   - Щиро дякую тобі, донечко,-промовляв дідусь,- якби не ти ми б померли там.

   Слова цих людей мене не тішили,як і все інше. Повно *уських, повно смертей, повно безвиході...          

    Якось ми тягнули, відбивалися від тих нелюдів, відбирали зброю,робили її самотужки , ставили пастки і дивом Божим виживали. Все постійно тягнулося далі і далі. Я вирішила...зібрала людей у підвалі, бо були бомбардування 

   - Я з чоловіками відволічу ,а для жінок і дітей знайдемо авто щоб вивезти. Їхати треба на Київ, бо всюди ті *уські. Шанси маленькі але є. - говорила я .

    Дехто погодився відразу, дехто взагалі непогоджувався, дехто вагався. Це й не дивно: шанси нульові, знайти якесь авто майже нереально, потрібно щоб хтось його вів, а як відволікти р*сіянців? Що взагалі робити? Ми разом всі придумали скажений план: команда відволікачів повинна знайти зброю, багато зброї, дуже багато зброї, машини,дивом вижити; команда втікачів- втекти і вижити понад усе. 

   Не скоро але ми все знайшли, запланували день, назбирали побільше бажаючих, почали це втілювати. Спочатку виступала наша команда, відволікти вдалося, вони почали на нас полювання і відійшли від тої точки, котра була життєво необхідною. За нами їхали танки, було багато збитих машин,деякі дивом були цілими і ось на роздоріжжі я розумію:" Не час помирати всім". Говорю по краденій рації( їх навели тільки для себе):

   - Хлопці ви всі звертаєте, я їду прямо і відволікаю. Це наказ як головної!!

   Вони послухалися наче цуцики." Молодці!" Майнуло на думці і усмішка. Хто б сміявся у такій ситуації? Напевно ніхто. Та блін мало пального, вискакую з машини починаю бігти щосили. Для сепарів це здалося забавкою,адже вони повилітали з машин і також почали бігти за мною. Сміючись вони стріляти в мене, ніби спеціально не попадали, чи може я така везуча,не знаю. Біжу і бачу прірву перед собою,внизу річку. Все приїхали, безвихідь, глухий кут.

   - Ну що,дівчинко , добігалась? У тебе немає вибору,- і всі зареготали- зробиш мені приємно і я подумаю чи варто лишати тебе живою. Така хвойдочка ховалася від мене.- один з них говорив *уською.

   - Смерть краща покидьки!!!- про кричала я і кинулася вниз.

   У голові майнуло нікчемне життя і думка:" Кляті *уські",коли я почала тонути в річці:"Клята річка, триклята річка, триклята річка,триклята річка". Підіймаю голову,хочу виплисти на верх але щось ніби тримає мене і засмоктує на дно. Ось і дно,відчуваю його, та раптом дно почало пропадати , засяяло якесь світо і поглинуло мене. Далі все як у тумані: звідкись взялась сітка для риболовлі, човен, чоловіки і немов би інший світ.

   - Що ти робиш у Триклятій річці?- мовив здивовано чоловік .

   - Тут заборонено купатися!- скрикнув юнак поруч.

   - Яка ще Триклята річка? Чого ви так дивно вдягнені?!- питала я здивовано , бо вони були в лляних сорочка як з дуже старих фільмів, і ніби шкіряних штанях і чоботях.

   - Ми дивно вдягнені? Та ти на себе глянь! - мовив юнак, він був світловолосий як і чоловік, очі також одинакові- світло зелені.

   - Відвезимо до тяруса її . Хай там розбираються.- сказав чоловік.

   - Ти правильно мислиш тату .

   - Сину з порушниками закону нашої країни тільки так 

    -Так ми багато чим завдячуємо Адасту.

    - Якому ще Адасту? І який в біса тярус?!- питала я.

    - О ,Господи небесний, ця нечисть згадує нечистивого!!!- кричали вони. - Як ти смієш? Зовсім не боїшся смерті?

    Не боюсь, бо бачила її вже стільки як трави на Землі.Я зовсім не розуміла , що відбувається, куди мене везуть, для чого,ще й зв'язали, сил боротися нуль. Поки плевли роздивлялася неймовірну природу, тут так багато дерев, хмари білесенькі,спів багатьох птахів, дуже багато різних тварин. Яке ж моє здивування було коли ці двоє віталися з бегемотом, потім крокодилом , потім акулою, дельфінами, рибами, а ті їм у відповідь наче всміхалися, здавалося і мені також. Їхали ми так довго, допоки я не побачила стоянку для човнів і будинки в землі. Так, так будиночки в землі. З дверима і віконечками.

   - Ще трішки і приїхали. Ти відповіси за свої злочини ,нечестива!

    Коли підпливали  на березі стояв чоловік ще дивніше вдягнений. На ньому був капелюх, сорочка , шкіряний жакет, пояс розписаний неначе золотом, штани вільного крою і стародавні чоботи з потертостями спереду.

   - Доброго дня,панове! - мовив чоловік з біноклем, пером і якимось листочком.- Чому прибули? І звідки ви?

   - Ми з села Ріко. Декілька миль звідси пане.- відповів чоловік і мов мовив пароль на вухо тому. - Прийшли до вас з порушницею. Вона купала у річці і згадувала нечестивого!

   - Ггг Лишенко як таке можливо? Що це за порушниця така безстрашна? Зовсім совісті нема?- сильно дуже сильно здивовано перепитав чоловік з біноклем і почав щось записувати.- Ми з нею розберемося, панове. Дякую що привело її сюди.- і вкланявся.

   - Що ви це обов'язок кожного адамаситянина. - відповіли ті і відкланялися.

   Я ж не щулася як мене схопило щось ,так ,що неможливо було поворухнутися і йти. Воно мене тягнуло за чоловіком з біноклем. Той ж ішов непорушно і гордо.Він також був світловолосий. Я помітила , що всі люди такі. А я сіда, мов стара бабуся. Ми зупинилися перед якимось ворітьми, він простягнув папірець до воріт і вони відчинилися. Передімною постав палац неймовірної краси, такий як з казак. З величезними об'ємами, вікнами, дверима як з давніх-давен. Біля дверей два вікна у вікнах ніби крюки за котрі треба смикнути для того , щоб вони відчинилися. Тільки чоловік простягнув руку скло зникло і двері відчинилися. Всередині було багато людей з котрими той здоровався то :"Доброго здоров'я", то коротеньке :"Вітаю". Ми йшли двором і тут вже вхід у у сам палац. По боках дві собаки. Двері відчинилися самі. Тут немов прокинулася.Я..я...як  це? Що це? Де це я? Що відбувається?