#11 Блудний: чорна кров

Івар дихав. Це було головне. Усе інше — Хельга на підлозі, Бйорн із лицем каменя, чорне коло солі, цвях у полині й ім’я Ільви, що досі гуділо під стелею, — могло почекати.

Принаймні я так думав.

— Ільвина школа, — Бйорн вкотре оглянув Івара.

Нове ім’я впало поруч із батьковим, наче ніж. І я точно знав, чий. 

— Не смій вимовляти її ім’я так, ніби знав, — прошипіла Хельга.

— Я знав достатньо, — відрізав Бйорн.

— Ти знав Ульва — і то не всього, — гаркнула жінка. — Лура теж знав — достатньо?

— А ти знала Ільву?

Хельга замовкла. От тоді я й перестав удавати, що сплю. І не знав, кому можна вірити. Ульв та Ільва. Вовк і вовчиця. Один приб’є, якщо позаришся на його сім’ю. Інша — дім. А я — те, що змушує звіра кинутися першим…

— Щоб мені провалитися… — видихнув я, разом з першими променями сонця. — Ще сплю? — Погляд опустився на цвях, коло з солі. Чорне місиво стало одним цілим. — Трясьця — таки не сниться…

Я не ворухнувся. Не тому, що злякався. Просто в голові нарешті знайшлась одна розумна думка: якщо погань лежить у колі, то дурень до кола не лізе.

— Бйорне.

Варяг не спав. Звісно, не спав.

— Що, вою? — Бйорн глянув на підлогу. Кам’яне лице стало ще кам’янішим.

— Не чіпай… і решті не давай.

— Я вже сам здогадався…

Хельга зазирнула туди ж, куди і ми — і вперше за весь час не сказала нічого. Навіть не сіпнулась.

Івар жадібно вдихнув й розплющив очі. Гучно закашлявся.

— Не лізь, — Бйорн скомандував самому собі, а заодно Хельзі й решті ватаги.

Так, вони весь цей час чатували на сходах. Як Орм ще не стоптав усі сходинки — ще та загадка. Івар виплюнув рештки глухача. Я тут-таки кинув їх до краю кола, не переступаючи солі. Далі пішла кров — густа, бура, а за нею — вчорашній сніданок.

— Гірше вже не лізе. Напевно…

— А я все гадав, — прохрипів Івар. — Що то за дурень почав тут командувати? Кому ж то жити надоїло? А це ти, Одре…

— На себе подивися… Краще хай тебе гляне тямущий, бо точно дуба вріжеш. 

— А то дарма ти тут руки мастив… — варяг сплюнув кров і криво всміхнувся.

— Тоді сам і прибереш своє дрантя. — ожила Хельга.

Орм з Ейріком хутко взяли Івара під руки й забралися геть з очей.

— Ще раз покажемо його Хромому, — Бйорн задкував вперше на моїй пам’яті. — Ми не заспокоїмось, доки Івару не стане краще.

От так і ватажок змився.

— Кляті холопи, — Хельга підвелась, розминаючи широкі плечі. — Ей ти, Одре. Сам заварив цю кашу — тобі й розхльобувати…

Я лиш махнув рукою. Дістав меч із піхов. Піднявся і всадив посріблене лезо в підлогу, поруч з цвяхом. Чорна маса сіпнулась і взялася бульбашками. Ті лопались без звуку. І щоразу, як одна зникала, мітка на моїй руці смикалась у відповідь.

Хельгу ледь не вирвало. Вона вилаялась і втекла вниз. 

— Ну? — спитав я в чорної гидоти.

Вона булькнула.

— Змістовно.

— Не одну зиму пережив, а досі розуму бракує, — Злата не показувалась, але її голос так і крутився над самим вухом. — Ти на біса зі сміттям говориш?

Мітка на руці засвербіла так, ніби під шкіру насипали попелу.

— Тільки не кажи, що ви родичі.

— Як дотепно… 

— Слухай, що то було за прощання— 

Сонячний промінь вдарив по очах. За мить я відчув невагомість в тілі, і твердість — підлоги. Злата виринула з тіні і нависла наді мною, взявшись обома руками за плечі. Погляд поплив. На мить її силует аж надто став нагадувати чоловічий. Затиснутий у губах ніж.

Той самий.

Я спробував дотягнутися до нього. Ніж не впав — пірнув. Просто в підлогу, в дерево, у чорне місиво, в мене. Світ смикнувся, ніби хтось різко потягнув рядно з-під ніг. 

І я вже лежав не на стриху. Стояв. Не своїми ногами. Не своїм тілом. 

Місяць лежав низько над річкою. Вода чорніла під вербами, тягнула туман з очерету й дихала холодом. Десь далеко гавкали пси. Ближче — капала вода.

Раз. Другий. Третій.

Юнак ішов стежкою понад берегом. Не біг. Ще ні. Лише раз у раз озирався через плече.

— Злато? — покликав він.

Відповіді не було. Тільки вода. Вона стояла біля самої річки. Боса. У мокрій сорочці, що липла до тіла, мов друга шкіра. Світле волосся потемніло від води й спадало на лице.

Злата підняла голову. Не Морана. Не морок. Злата. Тільки очі були не її. Тихі, порожні, як дно криниці, в яку давно ніхто не заглядав.

— Ти ж сам казав, — промовила вона лагідно. — Твій дім там, де я.

Юнак завмер.