#10 Блудний: порожнім не ходять

Дюжий ніс мене так, наче й сам давно хотів звідти забратися. Вітер дер лице. Сакви били по стегнах. Палець, облизаний водою, не болів зовсім. Це й лякало.

Я мав би думати про водяницю. Думав про ніж. Не про лезо навіть. Про те, як Рудий тримав його — легко, звично, ніби ножем не ріжуть, а згадують.

Дюжий знайшов місце, щоб перейти річку вбрід, і перейшов на протилежний берег. Низька трава швидко змінилася високою ковилою. Протоптані стежини не траплялися зовсім, зате сухостою було більш ніж достатньо.

Я гнав коня аж до невеликого проліску. Зупинилися впритул до низького молодняку. Дюжий залишився, вередливо перебираючи траву під собою. Собі я теж знайшов заняття — пішов збирати хмиз, для нічлігу. Але спочатку скинув з напарника все: ряднину, сідло, сакви, ладнаючи малий табір просто неба.

Молодий гайок зустрів своєю простотою і звичайністю. Настільки тихо, що аж насторожувало.

У саквах знайшлось усе, що батько вважав потрібним для життя, тобто важке, гостре або таке, чим можна заткнути дірку. Кресало з кременем. Торбинка сухого труту. Плаский точильний камінь. Короткий ніж. Шило, голка й моток вощеної нитки. Кілька ремінців сирої шкіри. Сіль. Сухарі й в’ялене м’ясо. Малий казанок, закіптюжений так, ніби вже пережив не одну війну. 

На самому дні лежала стара залізна гривна. Не прикраса — пам’ять про руку, яка тримала щит. 

Окремо в полотні знайшовся вузлик полину. Поруч валялось те саме намисто з вовчих ікол, перев’язаних грубою червоною ниткою. І чорний цвях. Старий, кривий, із забитою голівкою. Не треба було питати, звідки він. Такі цвяхи тримали не дошки — поріг. Тут уже батьковою рукою й не пахло. 

— Ну даєте… І чого я раніше не глянув?

І тільки тоді мене припекло: вони ж не просто випхали мене за тин. Ще до заходу сонця розвів багаття, розклав пожитки.

— Затишно, — Злата виринула з напівтемряви. — Майже як дома. Тільки ніхто не кричить.

— І ти як не рідна…

— А тобі ще чого — ще станцювати? — вона глянула на вовчі ікла біля сакв. — Вою, я мертва дівка ще з тих пір, як ти під стіл не щоразу влучав. Твоя дурість — єдина розвага, що в мене лишилася.

— Розвага кажеш…

Я взяв намисто з вовчих ікол і підкинув на долоні.

— Не крути тим біля мене, — скривилася Злата.

— Не подобається?

— Обожнюю, — вона відступила на крок. — Особливо коли мертву дівку тицяють материнськими зубами.

— Вовчими.

— Ти справді думаєш, що різниця велика?

Я накинув намисто на себе і взяв чорний цвях між пальці.

— А це тобі як?

Злата перестала всміхатись. Не зникла. Не відсахнулась. Просто стала тихіша.

— Поклади.

— Що, страшно?

— Ні.

— Брехуха.

— Баже, це не ніж. Ним не ріжуть — лишають.

Одразу закинув його в сакви. Раз так — хай тримає те, що моє.

— Ти якась надто дратівлива…

— Хіба? — озвалась дівчина і зникла.

— Он як…

Кинувши до рота шмат в’яленого м’яса та сухар, вимочений у варязькому пойлі, витріщився в нічне небо, розглядаючи те діряве полотно над собою.

Вранці сакви лежали не біля мене. Я точно клав їх під голову. Пам’ятав вагу полотна під щокою, запах солі й старої шкіри. А тепер вони стояли між вогнищем і темрявою. Рівно. Як поріг.

— Ну і ну… — від усвідомлення власної безтурботності аж потилиця зачухалася.

Цього разу я не став перекладати їх одразу. Спершу обійшов. Сам не знаю чому. Дюжий вештався поруч. Доїв вчорашнє. Порожнім, як казав батько, не ходять. І не їдуть теж. Зібравши пожитки в купу, попрямував до коня. Він спокійно дочекався, поки я по-новому закріплю все приладдя.

Ледь встиг осідлати Дюжого, як поводи смикнуло з рук. Напарник драпанув так, наче все життя чекав на шанс піти. Поводи врізались у долоні. Вітер дав по лицю. Вперше за довгий час я відчув азарт.

Дюжий нісся так, наче вчорашня ніч лишилася не за спиною, а в зубах у того, хто нас наздоганяв. Степ довго не мінявся. Ковила била по стременах, суха земля тікала під копитами, сонце повзло над головою, мов розпечений цвях. Дорога нарешті перестала вдавати стежку. Вона стала шрамом: колія, суха трава, чорні плями старих вогнищ, покинуті вози й люди, що відвертали очі ще до того, як я встигав щось спитати.

До вечора трапився пастух. Побачив мене, Дюжого, меч за спиною — і вирішив, що худоба сама якось допасеться. 

— Доброго здоров’я!

— Дай боже й тобі, подорожній, — боязко вицідив пастух.

— Де тут заночувати можна?

Дорогу він показав здалеку. Мовчки, пальцем, не підходячи ближче.

Я й не образився.

За пагорбом земля пішла нижче. Спершу з’явився дим. Потім — виросли стіни. Не село. Не городище з тином і ледачими вартовими. Камінь. Десятки дахів, зліплених один до одного. І тиша — надто важка для місця, де живуть люди.