#9 Блудний: дух, який не лякає

Хоч день і був важкий, я вже лежав, а сон таки не нагулявся. 

Мене, значить, можна було кидати в криниці, тягати крізь морок і називати Одром. А тепер — пижмо? Скаженому вою дали торбинку для квіток?

— І все ж буде корисно…

Не пижмо. Не записник. Навіть не Рудий зі своїм кислим писком. Корисно було лежати й не мати куди подіти руки.

Мене завжди хтось рятував — і як не дією — присутністю. Мати — полином на порозі. Батько — мечем, який важив більше за мою злість. Дюжий — копитом у землю, коли я ґав ловив. Варяги — лайкою, яка не давала здохнути красиво. А Злата…

Тут думка спіткнулась.

Під пов’язкою нічого не ворухнулось. Ні холоду. Ні їдкого смішку десь під ребрами. І від тієї тиші стало гірше, ніж від крику.

За стіною Дюжий глухо видихнув. Рудий біля печі щось буркнув уві сні — чи не уві сні. Трави над жаром потріскували тихо, наче сушили не листя, а чужі імена.

— Цілий день за плечима — і без крові?

— Злато?

Я заплющив очі. Не допомогло.

У темряві хтось сидів. Не близько. Не в кутку. Не біля дверей. Просто був. І не лякав.

— Вийди на вулицю, вою. — прошепотіла вона так близько, що холод ліг на шию.

Я вперше послухався, ще й сам захотів, і тихо шмигнув за поріг.

— Та тебе не впізнати… — шепіт ліг на плече, а перед мною з тіней зіткався силует дівчини. — Баже.

— Де ти— 

Її холодні пальці стулили мені рота.

— Я що дарма хвалила? — обурилась Злата. — Куди летиш? Смерті дорогу показати?

Тут я не те що завмер — остовпів.

— А тепер води в рота набрав… — надула щоки дівчина. — Нормальним можеш бути?

Тиша.

— Руки покажи.

— А? Нащо?

— Лясну разок… Крім болю ніц в ту макітру не доходить.

Я сховав руки за спину. Злата глянула так, мов я щойно довів її найгіршу думку про себе.

— Ба-жа-не, — вона вчепилась в мене поглядом.

— Та що? — голос був тихішим за шелест трави.

— Нічого.

Дівчина озирнулась на хату Рудого. На трави під стріхою. На темне вікно. 

— Живий — і то дивно.

Вона зупинилась краєм тіні. І зникла. А я стояв посеред двору й дивився в темряву, яка вперше за день не намагалась мене зжерти.

— До біса… — скривився я й пішов назад у ліжко.

Я повернувся в хату тихіше, ніж виходив. Рудий не ворухнувся. Чи вдав, яка різниця. Трави над жаром потріскували далі, і тепер кожен тріск звучав так, ніби хтось ламав суху кістку.

На лаві чекала миска з темною водою. Я міг би присягнутися, що раніше її там не було. На дні плавала одна жовта квітка пижма.

— Не чіпай, — буркнув Рудий з-під кожуха.

— Я й не— 

— Думаєш голосно, — травник перевернувся на бік. — Лягай, поки дурість не прокинулась раніше за тебе. Завтра почнемо з того, як не світити в темряві, мов п’яний болотяник.

Я ліг назад. Сон цього разу прийшов не одразу. Спершу прийшло розуміння, що Рудий чув усе. Або достатньо.

Ранок почався з їдкого диму в носі.

— Ти ліки вариш чи отруту?

— Одне межує з другим, — Рудий вже товк траву в великій ступці. — Переборщиш — зустрінеш смерть, а не спасіння. Тебе самого що цікавить?

— Щоб голова була при тямі і ради собі дати міг.

— У меч чи шило в сраці? — озвався травник. — Хоча… Візьми-но ті позаду тебе трави, відуне.

Я згріб все те, що висіло за спиною. Поклав на стіл, ще й розклав так, щоб не поплутати.

— Не вирубитися в бою — ще та задачка… — промимрив Рудий. — Бери-но ступку, чебрець і деревій. Працюй руками, поки не побачиш пилу.

Я взявся до діла. Десь усередині згадалась кузня, і тут все зводилось не до удару, а до міри. Порошок показався швидко: спочатку темний грубий, а згодом — блідий, як пил, та ще й літав паскуда.

— Задатки є. — Рудий навіть не глянув. — Візьми ондо потрісканий глечик — одну, дві краплі вижимки з оману. Не більше. Хіба захочеш витягти не біль, а душу.

Зробив це надто обережно, як ніби з переляку.

— Долий води — на око, так, щоб не розлити — і став казан. Отой. Великий нідочого.

Зробив. Але так лив, що ледь не витряс порошок із ступки. Рудий заржав і після цього взявся за процес серйозно. Додав чебрецю — кусками. Засунув кропиви побільше.

Поставили на піч.

— Як закипить — добавиш солі.

— Солі?

— Тобі ще пити те трим-зілля, — він цокнув язиком. — Чи заблюватися тобі підходить?

Малий казан закипів надиво швидко.