#8 Блудний: ріка, що пам’ятає

Ні, я не відключився. Дивився в землю всю дорогу. Дюжий йшов рівно, і надто повільно, як на те, що тільки-но сталося.

І Злати я не чув. Уже здалося, що це марево, і я таки попався погані. Як тут…

Вода.

Крижана, річкова, без жодної поваги до мого стану. Вона вдарила в лице так, мов хтось жбурнув мене просто в зиму. Ніс забило мулом і тванню, зуби клацнули, а легені на мить забули, як брати повітря. Я смикнувся, хапнув ротом воду й прокинувся вже по-справжньому — з кашлем, лайкою і таким бажанням жити, що аж соромно стало.

— Здурів, скотино?

Коли мене витягло назад, я вже чув усе: воду під боком, важке дихання Дюжого, власне серце в горлі. 

Кінь фиркнув мені просто в лице.

— Був би живіший, якби не прали…

Дюжий стояв по коліна в річці. Я скинув з себе зброю, і вже було взявся за верхній одяг, як ноги підкосило і знову впав у русло.

Вода зімкнулася над головою. Річка стала геть скаженою. Не холодною — чужою. Мул під долонями зник, течія потягнула вниз, а замість каміння під пальцями лягла мокра трава.

На березі стояла Злата. Жива. Не така, як я звик бачити. Не туман чи темрява в дівочому силуеті. Звичайна. З босими ногами в росі, з розпущеним волоссям, із мокрим вінком у руках.

Дивилась не на мене — на воду.

— Не пускай, — прошепотіла вона.

Я рвонувся до неї, але тіло не слухалось, мов я був не собою, а чиїмось поглядом, пришитим до очерету. Позаду неї хруснула гілка. Злата здригнулась, але не обернулась, лише стиснула вінок так, що з нього потекла вода. Чи кров.

— Я ж не кликала… — сказала тихо дівчина.

Тінь за її плечем стала вищою. На мить блиснуло лезо. Не меч. Ніж. Кривий, темний, знайомий.

Вода вдарила мені в рот, я захлинувся, але видіння не відпустило. Злата нарешті повернула голову. Не до тіні — до мене. Наче бачила крізь роки, ріку й мою дурну макітру.

— Баже…

Її губи не ворухнулись — голос прийшов із самої води.

Не все, що пам’ятає, хоче бути згаданим. Тінь торкнулась її плеча, вінок випав із рук і поплив течією. Вгору. Проти води.

Я рвонувся ще раз, дно зникло під ногами, річка знову стала річкою, крижана течія вдарила в груди. 

Мене смикнули вгору.

Я виринув із таким хрипом, ніби річка щойно передумала мене ковтати. Кашляв, плювався водою і все ще бачив той вінок, як він плив проти течії.

— Ти, хлопче, маєш розум?

Дюжий сердито фиркнув мені у вухо. Я підняв голову. На березі так само клякав ще один чоловік.

— Вставай давай…

Мене всадили на коня і повели до вогнів ближче. Вогні виявилися селом: так, кілька хат, тин, дві криві повітки й криниця просеред городища — усе, що вижило — але після того, звідки мене щойно вимило, це вже тягнуло на княжий двір.

Живе місце.

Дим тут курився і лаяли собаки. Люди теж лаялись — від цього тільки гірше трусило.

— Не спи, — буркнув чоловік, тримаючи Дюжого за повід. — Заснеш уже навіки.

Голос у нього був рівний: не старий, не молодий — сухий, як кора на мертвій вербі. Від таких голосів не чекаєш доброти — ножа або поради.

— Ти хто такий?

— Той, хто не дав тобі втопитись. Поки досить.

Мене стягнули з коня біля низької хати. Так, щоб я впав не головою.

— Сам?

Ноги почули це вперше й дуже здивувались. Чоловік підхопив мене під плече. Від нього пахло димом, сушеним звіробоєм і чимось гірким, від чого рука під пов’язкою засвербіла знову.

— Не чіпай…

— Не дуркуй.

Я замовк.

До порога добралися за надцять кроків. Хата зустріла нас теплом: важким, трав’яним, не тим, від якого хочеться лягти й здохнути щасливим. Під сволоком висіли пучки полину, деревію, сухої м’яти, коріння, перев’язані червоною ниткою. На лаві стояла миска з чорною водою. Біля печі — ступка, ніж і розкрита торбина з травами.

— Роздягайся.

Я завмер.

— Постій. — чоловік хмикнув, поставив переді мною кухоль. — Як упадеш — уже не зможеш.

— Що це?

Вміст пах гниллю, медом і болотом.

— Те, що не питають, коли зуби цокотять.

Пальці самі стиснули край кухля.

— Пий давай.

Він кинув у піч жмут сухої трави. Дим став густіший, гіркіший. У голові прояснилось настільки різко, що аж нудота підступила.

Чоловік взяв мою руку. Я сіпнувся, але сил стало тільки на злість. Він не стягував нічого з мене — просто поклав два пальці під щелепу й прислухався, наче там сиділо щось живе.

— Ти звідки йдеш, хлопче?

— З дороги.