#7 Блудний: той, що забув своє плем’я

Сон не приходив аж до ранку. Бурдюк давно закінчився, а Злата більше не з’явилась.

— Ну що, наш юний гривнику, готовий? — Орм, як завжди, язвив, але відсахнувся від одного мого погляду.

— Мені здається, чи він постарів? — Івар подав мені руку.

— А ти згадай себе… — промимрив Ейрік.

— По конях, — Бйорн уже стояв верхи у воротах.

Ніхто не повторив команди. Не треба було. Ватага збиралась тихо, наче боялась розбудити те, що лишилось за частоколом.

Я сів у сідло не з першого разу. Дюжий стояв рівно. Тільки вухом смикнув, коли я торкнувся гриви, наче почув не руку — наказ.

Я спрямував коня до меча. Напарник так і стирчав із землі там, де я його залишив. Піхви лежали поруч.

Я потягнув меч із землі. Земля відпустила неохоче. Наче й вона мала що сказати.

— Ну що, напарнику… — видихнув я. — Тепер нас двоє мовчазних.

Дюжий незадоволено пирхнув.

— Троє, Сварте… Троє.

Срібло тихо ковзнуло в піхви. Ворота чекали. Ватага теж. Ворота лишились позаду без скрипу. Наче й вони не хотіли будити те, що ковтнуло Лура.

За частоколом туман стелився низько. Місце, де зник древлян, нічим не відрізнялось від решти багна. Жодної бульбашки. Жодного сліду. Тільки мішечок зі сріблом лежав на землі — порожній, роздертий, наче його хтось пожував і виплюнув.

Я не став дивитись довше.

Дюжий рушив сам. Ліс довго йшов поруч. Не замикався над головою, не тягнув гіллям до лиця. Просто дивився.

Раніше я б огризався на кожен тріск. Тепер тріск сам затихав, варто було повернути голову.

Це не подобалось мені більше, ніж якби звідти щось вилізло.

До полудня дорога роздвоїлась. Одна вела на північ — широка, втоптана, з кінськими слідами й людським смородом. Інша губилась між мокрим очеретом і низьким лісом.

Дюжий сам спинився біля другої.

Ватага спинилась позаду. Не здивовано. Наче чекала цього від ранку. Бйорн порівнявся зі мною.

— Далі нам не по дорозі.

Він обвів коня довкола мене і зустрівся лицем до лиця.

— Бажан, — прогудів Бйорн. Я аж здригнувся. Від нього це ім’я звучало чужіше, ніж Одр. — Не губи його. Одр — для нас. Бажан — для тих, хто тебе чекає.

— Тільки не здохни в першій же калюжі, гривнику, — сплюнув Орм. — А то я вже звик, що ти псуєш ранок.

Велетень глумився, та очі сміятись відмовлялись.

— Рука втомиться — міняй хват, — Івар простягнув мені перев’язь. — І не геройствуй.

Слова застрягли десь під язиком.

— Ватага тримає тих, хто йде поруч, — Бйорн глянув туди, куди вела моя дорога. — А ти вже йдеш попереду. Не завжди туди, куди треба. Але сам.

— То й усе? — голос ледь тримався купи.

— Ні, — Бйорн нахилився з сідла. — Тепер почнеться.

Він простягнув руку. Не для обіймів. Для зап’ястя. Я стиснув її. Варяг стиснув у відповідь так, що кістки згадали всі гріхи.

— Йди, Одре.

— І вертайся, якщо дурість скінчиться раніше за тебе, — хмикнув Орм.

— Не дочекаєшся…

Ватага рушила першою. Не озирались. Варяги не любили прощань. Дюжий стояв на роздоріжжі й чекав. На саквах хитався вовчий хвіст. Мокрий. Важкий. Мій. Долоня сама знайшла руків’я меча.

— Ну що, напарнику…

Стежка в очерет сама розступилась на пів кроку. Я цього не просив. І саме тому рушив туди.

Стежка тяглася довго й криво. Петляла між очеретом, западала в мокру землю, зникала під корінням і знову виповзала на світ. Аж поки не вивела до першого людського сліду.

Стара колія вивела мене до воріт. Не до дороги. Саме до воріт — перекошених, почорнілих, таких старих, що вони вже не зачинялися, а просто стояли тут із упертості. Частокіл просів у землю, між колодами зяяли щілини, і крізь них можна було б провести не те що людину — коня, воза й половину ватаги, якби в когось вистачило дурості сюди лізти. 

Дюжий дурості не мав. Він став, уперся ногами в землю й так глянув на мене, ніби я щойно запропонував йому вкусити блискавку.

— Не подобається?

Кінь пирхнув.

— Мені теж.

І все одно ми рушили вперед.

У селі не гавкали пси, це я помітив першим. Згодом — що не диміли печі. Потім — що двері на хатах були прочинені рівно настільки, щоб темрява всередині могла дивитися назовні.

Тиша тут була не лісова. Гірша. Десяток хат. Криниця. Повітка без даху.

— Гарне місце, — промимрив я. — Прямо хочеться запалити вогню побільше й піти далі.

Дюжий смикнув вухом. Я повернув його між хатами, туди, де мала бути вулиця на другий край села. Вулиця була, вела рівно, як спис. А тоді скінчилася там, де почалась.