#6 Могильник

Вперше за довгий час я прокинувся сам. Не з командою. Не з гвалтом. Прокинувся з власного на те бажання.

— Одр! — крик Орма ледь не висмикнув із мене душу. — Одр прокинувся!

Вечірнє небо повисло над головою. Злата теж була тут — її лице незворушно дивилось на мене. Ватага швидко оточила мене. Кожен хотів було щось сказати, але ніяк не наважувався.

— Одре! — Бйорн підійшов останнім. Його злий рик ледь не змусив мене підірватися. — Що в біса сталося тої ночі?! І що це за— 

Дівчина зреагувала на інтонацію — грізно зашипіла на варяга у відповідь. Її дикий погляд впився у ватажка, нагадуючи лик того велетня.

— Трясьця…

Я спробував підвестись — натомість упав назад на дівочі коліна, наче мішок. Злата зреагувала, але її руки пройшли крізь мене. Та й я слідом впав на холодну землю. Івар обережно наблизився і допоміг мені сісти.

— І ти з цих, Іваре? — фиркнув Орм. — Чого те стерво на тебе не сичить?

— Череп порожній, довбню? — прохрипів я. — Він не гавкає на рану, якої не бачить.

Злата нирнула до мене, розчиняючись туманом в обіймах.

— Хель забери… — видихнув Орм.

— Чортівня якась… — знітився Ейрік, вертячи в руках сонячне колесо.

— Не змушуй мене повторюватися, Одре… — погляд Бйорна міг спопелити будь-кого.

— Відчепись від щеняти.

Кого-кого, а на древляна я не розраховував.

— Він захистив усіх від погані, — неохоче визнав Лур. — І твою шкуру теж. Сам… Не тобі нарікати.

Бйорн явно хотів щось сказати, але відун перебив його на корню.

— То був не лісовик, — скривився він. — І не водяний.

— А хто? — ватажок ледь не зривався на крик.

— З того, що побачив — хазяїн. Такий, якого краще не кликати. — Лур сплюнув.

— Господар Твані… — промимрив Ейрік, за що тут же дістав потиличника від найближчих.

— Припни язика, дурню!

Прохолодний вітерець пробігся спинами. Ейрік дістав ще кілька потиличників, після чого його вигнали в патруль копняками.

— Чого раніше не сказав? — прогудів Бйорн.

— А це щось змінює? — Лур знову глянув на мою мітку. — Хтось із вас його ціль. Точно не він, бо вже б не міг говорити…

Лице відуна скривилось, і він сам повернув пов’язку на місце.

— Досить витріщатись — готуйтеся до ночі. — його голос, певне, чув навіть Ейрік.

Ватага розбіглась. Бйорн неохоче пішов слідом. Командувати. Древлян ще довго чекав слушного моменту.

— Як ти це зробив? — його голос нагадував тріск сухого листя.

— Зробив що?

— Прогнав ту погань.

— Я й не прогнав… Протримався до ранку.

Лур вирячився в пустоту. Довго. Різко підірвався й побіг командувати ватагою, підсилюючи захист уздовж частоколу.

— Веселі в тебе попутники…

Силует Злати зіткався з тіней довкола.

— Думаєш?

— Ага. — усміхнулася дівчина, дивлячись на те, як Дюжий суне привітатись. — А от напарник — що треба… 

Вона погладила коневі гриву. Мовчала. Довго. Дивилась на потуги ватаги.

— Він більше не прийде. — нарешті дозріла дівчина.

— Впевнена?

— Твої замовляння прямо як у неї, — знітилась Злата. — І вони досі діють… Одна твоя воля дозволяє мені зараз бути поруч. Хоч ми і зв’язані кров’ю— 

Дівчина зникла так само раптово, як і з’явилась. Важкі кроки позаду вдарили у вуха.

— Орм клянеться, що не засинав тієї ночі… — Бйорн важко всівся на колоду поруч. — Що ти бачив, Одре?

— Очі… — після слів Злати голову наче в холодну воду окунали. — Жовті. Великі… Велетенський лик навис над частоколом. Ондо… 

Палець вказав на дивно похилений частокіл, з надмірно вологою землею під ним.

— Сьогодні на варті постою я.

Варяга перекосило. Його важка рука лягла мені на плече.

— Тобі не— 

— Лур уже все переказав. — я подивився Бйорну в очі. — Він і прислав тебе сюди…

Страх і сором боролись у зіницях варяга. Не перед ликом господаря Твані — перед мною. Бйорн стиснув моє плече, наче приймаючи свою дилему. Кивнув. Підвівся.

— Бйорн.

— Га? — кинув він, не обертаючись.

— Вмієш тримати язика за зубами?

— Залежно від того, що скажеш… — варяг обернувся.

— Погань приходила по Лурову душу.

Голос не став тихішим. Не ховався. Вдарив ватажка просто в лоба.

— Якщо він стане— 

— Древлян мій. — голос вийшов чужий.