#2 Спадок

Ярополк уже чекав мене на вулиці. Ковальський халат глухо впав на ґанок.

— За мною.

Обійшли стайню. Батько відкрив льох і першим спустився вниз. Тьмяний вогник свічки від кута до кута проливав світло на запилене приміщення. Ножі. Сокири. Списові пера. Рогатина біля стіни. Кілька щитів без розпису. І пара мечів — загорнута в шкіру, окремо від решти.

— Погань боїться знаків, — Ярополк дістав меч, — а ще більше — срібла.

Холодний метал блищав у напівтемряві. Усіяне знаками й насічками лезо ловило світло. Батько повернув зброю руків’ям до мене, чекаючи, поки я візьму його. Ефес ліг у долоню. У його руках меч здавався одноручним. У моїх — надто довгим. Вага леза відчулась одразу. Незвична вага потягнула мене вперед.

— Добре. — Ярополк кивнув сам собі, кинувши піхви. — Не берися, поки не вирішив — уб’єш чи ні.

Блиск зник — сховався під грубою шкірою піхов.

— Поважай його як напарника, — батько поклав важку руку мені на плече. — І він не підведе — ніколи. А тепер іди — сотня змахів. Звикай.

Вказівку виконав не одразу. Не хотілось махати на ґанку. Тож незабаром знову стояв на порозі лісу. 

Дзвін сталі розрізав тишу. Перший змах ледь не потягнув мене за лезом. Ледь не впав. Срібло холодило навіть крізь руків’я. Не так, як залізо. Глибше. Наче холод ішов не в долоню, а вище — під ребра. 

Пальці впились в ефес — до білого. Наступний замах перекосив мене на бік. Ще один віддав у поперек. Іще один. Ще. І ще. Другий десяток пішов легше. Четвертий — уже точніший. Останні два — зі стоном розрізаного повітря.

— Бажко…

Меч зі скрипом увійшов у стовбур дерева, звідки й озвався голос.

— Змінився. Небезпечно…

Лісовик з останніх сил стримував тремтіння. Лезо зупинилося на відстані фаланги пальця від потенційної жертви.

— Яке лихо тебе принесло?

— Здихайся її. — вперше на моїй пам’яті він заговорив цілком нормально. — Морок жене нас усе ближче до людей. І це сусідство нікому не до вподоби.

— Морану? — лезо надто легко вийшло з дерева. — Чому я?

— Борг. — лісовик аж напустив на себе пиху.

Рука потягнулась до потилиці. Неважко було здогадатися, хто приніс мене до хати.

— Як ти це собі уявляєш?

— А меч тобі навіщо…

Ефес сіпнувся в долоні. Лісовик зник. Тіло саме стало в стійку, меч пішов першим.

Після декількох змахів руки почали нити. Не боліти — саме нити, глухо й уперто, наче кістки згадували чужу роботу. Меч не слухався. Він не був продовження руки, як лук. Лук просив тиші. Меч вимагав рішення.

…не берися, поки не вирішив. 

Батькові слова знову вдарили в голову.

А я взявся. І досі не знав, що з цим робити.

Сонце повільно спускалось за обрій. Знаки на лезі темніли в тіні. Я провів пальцем по одному — насічка зачепила шкіру. Наче не різала, а попереджала. 

Додому я повернувся, коли сонце вже торкалось лісу. Батько сидів на ґанку — гострив одну з сокир.

— Що я тобі казав? — невдоволено озвався він, не відводячи від роботи погляду.

— Зробив як ти й сказав, батьку. Тільки не тут.

— Покажи руки.

Ярополк мимоволі глянув на мої долоні. Легка посмішка на секунду згладила його лице.

— У нас два дні до повні. — продовжив батько.

— Не “в нас”, Яре, — мати стояла в дверях, — У нього.

Ярополк вдарив обухом об землю.

— Твій син у боргу перед лісовиком. — від матері віяло чимось знайомим і небезпечним. — Скажи, що брешу, Бажку.

— Звідки ти… — мене пересмикнуло. —  Хто нарешті пояснить? Звідки в простого коваля стільки зброї? Чому ти бачиш лісовика, мамо? Чому я його бачу?

Мати довго дивилась на мене.

— У тобі тече кров волхва, сину.

Батько скривився.

— Не тобі, дружиннику, кривитися. — відрізала вона.

Холод пішов від порога. Звуки стихли. Темрява надворі наче нависла ближче.

— Я не пущу єдиного сина на бій з нечистю. Самого.

— У тебе немає вибору. Дружинник бачить те, що можна вбити. Слід. Кров. Подих. Тінь на землі. 

Вона провела пальцем по обуху сокири. Спершу лезо налилося тьмяним світлом. Потім — батькові зіниці.

— Є погань, що не лишає сліду. Не дихає. Не стає тінню. Ти не побачиш її, доки вона сама не дозволить.

Ярополк зблід.

— Подивись, Яре. Бажан мічений. І не абиким. Лісовик торкнувся його душі. Морана — зазирнула всередину.

— Ти ж була проти, щоб я став відуном… Чому Баж?

— І досі проти, щоб ним став бодай хтось з вас.