#5 Одр

Одр прижився швидше, ніж я. 

Нове ім’я не зробило мене своїм. Зате дало варягам новий спосіб мене кликати, лаяти й посилати туди, куди самі йти не хотіли.

— Одре! Принеси ще хмизу.

Я не озвався.

— Бажане! Ім’я дома лишив?

Озвався.

Орм заржав так, ніби тільки цього й чекав.

— Не носи того під лобом. — Бйорн всунув мені в руку шмат в’яленого м’яса. — Дай собі лад, Одре. І Сварта не забудь обтрусити, — ватажок набрав повітря більше, ніж потрібно. — До ходу готуйсь!

Смішки вщухли. Ряднини лягали на коней, шалаші розбирали до жердини. Пайок зник у саквах.

— Готовий, друже?

Дюжий хитнув головою і фиркнув мені в лице. Прилаштувавши ряднину за сідло, я сів верхи. Голос сів на плече й приніс розмову від дальнього вогнища.

— Добрий із Одра гривник буде, — пирхнув Ейрік.

— Вершник? — зівнув Орм. 

— Не всякий вершник — гривник.

— З нього?.. Ти ба.

— Доста хлопа смикати, — вклинився Івар. — Руки сверблять — до діла приклади.

— От ним і займуся. А то більше на мокрого пса схожий…

— Ти і так вмієш?

— Не те щоб уміла… — тінь зібралась у дівочий силует. — Гарно вчора покрасувався.

Злата приклала руку до гриви Дюжого і розчинилась із ранковим туманом.

— Бережи себе…

Я так і не зрозумів кому вона це сказала.

— Но! — крикнув Бйорн, і ватага рушила вперед.

Дорога була не з легких. Зате опустилася нижче, і гілля більше не лізло в очі. На тому дяка й скінчилась. Після лісу шлях йшов мокрою низиною. Колеса тут не ходили — тільки копита, ноги та дурні, яким не вистачило розуму лишитись удома. Земля чавкала під Дюжим. Вода збиралась у старих слідах і тремтіла після кожного кроку.

Варяги їхали не як селяни на ярмарок. Не купою. Не балакаючи. Бйорн тримав перед. Орм ішов збоку, стежив, щоб ніхто не розлізся. Ейрік час від часу зникав у траві й вертався так тихо, ніби його там і не було. Івар їхав ближче до мене. Не з любові. Рана на руці не давала йому нормально тримати повід, а я, видно, мав вигляд того, хто ще може стати в пригоді.

Івар показав двома пальцями вниз.

— Що?

— Не тримайся колінами, як кліщ. Стиснеш коня — він подумає, що ти падаєш. Подумавши, допоможе.

— Скине?

Я послабив ноги. Дюжий хитнувся, ніби перевіряв, чи я ще тут. Я вчепився в гриву.

— Теж мені гривник… — Івар скривився. — Захотіли подивитись, як дурень старається.

Попереду Бйорн підняв руку. Ватага спинилась так швидко, наче всі коні були прив’язані до його долоні. Я спинився останнім.

Дюжий фиркнув.

— Не смійся.

— Одре. — Бйорн навіть не обернувся на мою мовчанку. — Бажане, хай тобі грець!

— Тут я.

— Рука вгору — стоїш. Два пальці — тихо. Коли кулак — зброя. Коли я кричу — значить, ти вже проґавив.

— Зрозумів…

— Поживем — побачим.

Ще за нашої розмови Ейрік стрибнув з коня. Парубок присів біля мокрого сліду. Провів пальцем по землі, понюхав, скривився.

— Люди? — спитав я.

— Було б легше, — відповів Ейрік.

Орм одразу перестав усміхатись. Івар підтягнув повід ближче до здорової руки. Бйорн глянув уперед — туди, де низина переходила в сухий пагорб.

Два пальці піднялись вгору, змикаючись потім в кулак. Ватага безшумно спішилась, повільно витягнувши зброю.

Орм кивнув Ейріку, зникнувши разом з ним у високій осоці. Івар штовхнув мене в очерет навпроти. Наших коней залишили у хащах. Бйорн з Іваром на своїх двох продовжили рух протоптаною дорогою. Нам же з Ормом та Ейріком лишалось нишпорити в степовій траві, очікуючи невідоме.

Дорога привела нас до понівеченої застави. Мох добряче в’ївся в її стіни. Час знівечив замки і петлі.

Біля воріт сидів самотній силует. Глибокий капюшон приховував його обличчя.

— Чий будеш? — озвався Івар.

— Нічий… — незнайомець продовжив порпатись у майже догорілому багатті.

— Нічийні в ці ліси не ходять. — Бйорн скочив з коня, витягуючи з-за спини сокиру.

— Тихо… — силует усміхнувся. — Лиха мене принесла. Точніше, я за ним гнався.

Голова кікімори покотилась з-під його ноги аж коням під копита.

— Лур? — Бйорн на мить завмер. — Лур. Чортяка ти така!

Варяг наскочив на чужинця. Міцно обійняв того. По-дружньому. І гучно свиснув двома пальцями.

Тишу над очеретом прорізав свист ватаги. Кожен — свій. Кожен — для свого. Коні прискакали самі. Дюжий штурхнув мене в спину.