#4 Вершники

Сміх урвався разом зі світом. Прокинувся я від того, що мені било підборіддя об чиюсь спину. 

Не свою.

Їхав я лицем до кінського заду. Руки були зв’язані. Ноги — теж. Меча не було. Морани теж. 

Зате був кінь. Чужий. Широкий, смердючий і байдужий до моєї долі.

— Живий, — сказав хтось збоку.

Я спробував підняти голову. 

— Не сіпайся, сухий псе.

— Варяги…

Я зрозумів це не одразу. Спершу — по чужій мові, грубій, наче каміння в горлі. Потім — по запаху дьогтю, мокрої вовни й заліза. І тільки тоді — по сокирі, що висіла за два лікті від мого носа.

— Де кінь? — прохрипів я.

— Який? — перепитав перший.

— Той чорний? — почувся ще один голос.

Дюжий плентався на прив’язі позаду.

— Вороний, — перебив вершник. — І він належав Скагу.

— Накинь-но мішка на нього, — відповів інший.

Світ хитнувся, поплив і люб’язно вдарив мене назад у темряву.

— Гарно лежиш, — сказала Морана.

Я розплющив одне око. Сутінь лежала на мені й на сплячих варягах однаково важко. Зірок видно не було. Тонка лінія напроти ледве пропускала промені сонця.

— Тільки не зараз.

— А коли? Коли тебе почнуть різати? — Вона сиділа на плечі найбільшого варяга, як на лаві, і хитала ногою. — Бо я можу почекати.

— З ким ти говориш, відуне? — ззовні ліниво озвався той, що віз мене всю дорогу.

Запона при вході відхилилась, і варяг зайшов.

— Як дізнався? — голос все ще не слухався, як і саме тіло.

— Меч у тебе надиво хороший… — відповів він.

Варяг довго дивився на мене. Потім — на мої зв’язані руки.

— Твоїх рук діло?

— Хай так. Тобі що з того?

Голова суховія впала на землю перед моїм носом. Змовчав. Навіть не сіпнувся. Варяг хмикнув. Ніж блиснув у тьмяному світлі. Він повис наді мною.

— Зв’язаний чоловік не відповідає за слово.

Пута впали додолу. 

— А мені треба твоє слово, сінний вою.

Я потер зап’ястя. Втекти не вийшло б. Навіть якби ноги слухались. Навіть якби меч лежав поруч. Ставши в проході варяг жестом запросив мене назовні.

Шалаш стояв між двома сухими вербами. Не хата, не табір — так, прихисток для тих, хто не планував затримуватись. Дим стелився низько. Коні мовчали. Люди — ні.

Варяги дивились мовчки — не як на гостя. Як на річ, що ще не вирішили продати, втопити чи посадити поруч. Біля вогню лежав ще один вершник. Живий. Але сухий так, наче з нього вже почали пити й передумали.

— Сідай, — варяг ногою підсунув пенька ближче.

Дочекавшись, поки я сяду, він налив мені ріг гарячого пійла, що грівся на вогні. Ми випили разом. Вогняна вода обдерла горло зсередини.

— Скага — ти поховав?

— Я… — голос лунав так, наче я ледве вхапив повітря.

— Не дивно, чого тебе Сварт захищав…

— Це ще хто?...

Варяг заржав і кивнув у бік Дюжого.

— Він Дюжий.

— У тебе — Дюжий. У Скага був Сварт. Хто зверху, того й правда…

Він підкинув у вогонь суху гілку. 

— Твоїх речей не чіпали, вою.

— Дякую… мабуть.

— А Яр не дав збрехати. — усміхнувся варяг. — Язик маєш гострий. Шкода, ноги не втримали… 

Моє здивування не залишилось непоміченим.

— Бйорн я, — варяг ляснув мене по плечу. — Не раз я з твоїм батьком бився. Бувало, й насмерть… До останнього не вірив, що син Ульва кине воїна без вогню.

— Ульва?

— Твій батько воював як із нами, так і проти нас. Ніколи не гнався. Йшов слідом, поки сам не впадеш. І нікого не лишав на вороння…

— Він того не розказував…

— І правильно… — Бйорн сунув нову порцію пійла. — Зроби ти щось подібне з іншого наміру — на місці б тебе випатрав. Оцими руками. Честь не в правилах, вою. Честь — у тому, що робиш, коли твоя хата скраю.

На більше, ніж кивати й мугикати, мене не стало. Батькова слава ніяк не лізла в материне “дружинник”. У Дюжого вже був власник, хтозна чи один. А ще лісовик, паскуда така, підкинув мені мертву спадщину, і біс його знає, що ще та падаль скинула на додачу.

— Доста з тебе… — Бйорн підвівся. Важко. — Ти не спіши, вою. Привал закінчується завтра. Ідемо на Вишеград. Таких, як ти, там, як вошей у кожусі.

— З вами можна?

— Ти поки думай, — заржав Бйорн. 

— А— 

— Свою блискучу цяцьку отримаєш разом із довірою ватаги. Або як шляхи розминуться… Тут вже що першим прийде — довіра чи ніж.