Відун. Спів полуночниці

#3 За межею

Ранок уже був справжній. Сірий. Вологий. Невиспаний. У хаті ніхто не видавав ні звуку. Це лякало більше, ніж гул під долівкою. 

Батько сидів у дверях із сокирою на колінах і дивився на Морану так, наче не міг вирішити, вбити її чи запросити до столу.

— Хто вона? — з усього незрозумілого батька бентежила саме вона. — Не кажіть, що вона при надії…

— Прикуси язика, Яре, — нарікала мати. — Ти мені навку до сина не сватай.

— Навка?

Здивування Ярополка навіть мені було зрозуміле — він же не міг бачити нечисть та ще й Милашка додавала хмизу у вогонь.

— Нам треба йти… — Морана з’явилася позаду мене. Голос був настільки крихким, що от-от розсиплеться.

— Куди?

— Та хоть на всі чотири сторони…

— Хоч і погань, а діло говорить, — гірко перебила мати. — Іди, сину… Нехай лиха тебе минає.

Збирався я недовго. Не те щоб похапцем. Речей було не так багато. Вийшовши на ґанок, востаннє глянув на округу.

— Тримай. — Ярополк жбурнув до ніг важкі сакви. — Порожнім не ходять.

— Дякую.

Батько кілька разів ляснув мене по плечу. Більше не вимовив ні слова. Піхви лягли вздовж спини. Перекинувши сакви через плече, перевірив натяг ремнів. Рушив до тину.

Мати так і не вийшла з хати. Батько — вернувся до молота.

— Як мило… — Морана сиділа на хвіртці. — Так люблять, що не можуть попрощатися.

— Так навіть легше.

— Ага.

Поправивши сакви, я ступив за межу. Востаннє.

Селяни нічого не питали. Як і варта. Хто кивав у відповідь. Хто відвертав погляд. Якось байдуже.

— Куди йдеш?

Я й не помітив, як уже майже залишив позаду сільське поле. Орися схопила мене за рукав, втупившись пронизливими блакитними очима.

— Куди дорога веде.

— Не дуркуй, Баже. — дівчина потягнула мене до себе.

— Не я, Орисю. Мати сама сказала — що це тільки на користь.

Білявка схлипнула, довго пережовуючи мої слова. Її пальці поволі слабли, поки сама ж не відпустила рукава.

— Повертайся, — Орися знітилась, — з тим самим ім’ям.

І побігла в жито. Наче й вернулась до роботи, так чому ж усередині так скрегоче.

— Я думала, ти дурко місцевий… — пирхнула Морана. — А ти он який моторний.

— Тьху на тебе…

До лісу було рукою подати. На межі вже чекала зайва пара очей.

— Таки наважився. — буркнув лісовик, ліниво похитуючи ногами на гілці. — Чекай.

Лихо скочило на ноги. Гучно свиснуло крізь пальці. 

— Довезе куди захочеш, — усміхнувся лісовик, — а там надумаєте, продовжувати чи розходитись.

З лісу виринув вороний кінь.

— Знову каламутиш воду?

— Це його дяка, — рука Морани сіпнула мене за плече. — Лиш образиш відмовою.

— Нерозлийвода, бачу… — єхидно посміхнулось лихо. — Не бери чужого. Не лишай свого.

І зник чортяка.

— Ну що, друже… — я надто довго дивився на коня, перш ніж наважився підійти. — Складеш мені компанію?

— Це просто кінь, Баже, — зітхнула дівчина. — Він не розкаже тобі казку на ніч…

— Дюжий… — дитяча посмішка сама торкнулась губ. 

Кінь штурхнув мене носом у плече.

— Добре. То й будеш Дюжим.

Першими на спину коня лягли сакви. Потім — я.

Дюжий став дибки. Хрипко заіржав — і рвонув уперед. Вітер ударив в обличчя. Село сіпнулось назад. Дорога тікала під копита, кінь вибирав шлях сам. Мені лишалося тільки триматися. Вистачило першої версти, щоб зненавидіти дорогу. Клята тварина йшла так, наче народилась із власною думкою про світ і не збиралася нею ділитися. На кожній ямі мене підкидало. Сакви били по стегну. Піхви тиснули в спину. На кожному повороті — тягнуло вбік. Кожен ривок Дюжого відгукувався в попереку так, ніби батько досі вчив мене мечем.

— Гордо їдеш, — Морана з’явилась попереду, сидячи боком просто на шиї коня. — Як мішок пшона.

— А ти гарно мовчиш. Ще слово — і назву коня на твою честь.

Дюжий фиркнув.

— Він проти, — сухо сказала вона. — Та й ти страждаєш надто голосно.

Поле за спиною поволі з’їдало село. Спершу зник тин. Жито змінилось низьким чагарем, чагар — мокрою травою. Село ще виднілось за спиною, але вже не тримало. Останнім тримався дим з батькового горна. Тонка чорна нитка в сірому небі.

Коли зник і він, Дюжий спинився. Не втомився. Не вперся. Просто став, мов укопаний. Я мало не злетів через його шию.

— Трясьця… — я нахилився вперед.

Кінь захропів. Дивився на дорогу попереду. Вуха притиснуті. Ніздрі роздуті. На мокрій землі лежала тінь. А в самій тіні — тіло. Воїн. Не наш.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше