#1 Мисливець і здобич

М’яка хода губилась у шумі лісу.

— Отак… — коліна з легким стукотом опустилися на землю.

Тятива напружилась і затремтіла в пальцях.

— А ось і вечеря…

Навпроти паслась лань. Вона не тікала — стояла так, ніби знала — небезпеки нема.

Старійшини вчили мене ховати присутність. У природи ж було навпаки.

Пальці вже мали відпустити стрілу, але щось ворухнулося збоку. Вовчиця. Вона пройшлась надто близько, майже не ховаючись, і в ту ж мить рвонула вперед. Лань сіпнулась, кинулась тікати — марно.

— Не збираєшся брати — не бий. 

Тятива ослабла. Вовчиця розімкнула зуби, завмерла, вп’явшись поглядом у мене. З тіні вийшли ще троє.

— Чого ти не вбиваєш, коли вже цілишся? — слова зірвались тихим бурмотінням.

Звір проігнорував мене, подаючи приклад потомству. Плоть глухо хрустіла під чотирма пащами. Я відступив. Рівно. Без поспіху. Як рівний. Як хижак, якого щойно не визнали загрозою.

— Стій — хто йде? — сонце вже сіло.

— Свої…

— Свої дома сплять. — пирхнув вартовий. — Скільки раз тобі казати, Жане?

— Ще не раз… 

Слова потонули у шумі. Ворота відчинилися, показуючи невдоволені обличчя вартових. Тьмяне світло смолоскипа робило їх оскали тільки важчими.

— Уляна знову тебе шукала, Бажане.

— Мама?

— Як Ярополку ще не надоїло з тебе шкури спускати… — язвив Велемир.

— А тобі лиш би з мого батька глузувати… — я знизав плечима. — Дякую за попередження, Гнате… Велемире.

— Після Купала швендятимеш скільки влізе… — Велемир смачно сплюнув. — …щоб до заходу був у селі, шмаркачу.

Ноги понесли мене додому. В останнє місце, куди я хотів повертатися.

— Бажко! — мати окликнула мене ще на порозі. — Де ж тебе біси носили?!

— Жан.

— Що? Яре…

— Не Бажко — Жан…

— Яре! — мати забігла всередину, піднявши всю хату на ноги. — Твого сина знову біси попутали!

Я до останнього не заходив всередину. Не через те, що не хотів чи не наважувався…

— Бажане. — низький тембр вибив з голови увесь хаос.

— Тату.

— Ні слова більше… — відрізав Ярополк. — Пішли.

Ми зайшли в стайню. Батько грюкнув стільцем об підлогу й засунув засув на воротах.

— Розказуй. — він вмостився на тому ж старому стільці.

— Сьогодні я вислідив лань…

Очі батька блиснули.

— …вона паслась за третім пагорбом, якщо іти за сонцем.

— Далекувато… — пирхнув старий кузняр.

— Ще б секунду, і я б добув нам вечерю, але…

Ярополк ніяк не відреагував на мої слова. У селі мене за мисливця не мали. Жодної здобичі. Зате як не вилазка — то казка.

— …її вполювала вовчиця.

— Вовчиця?

— Так. Вовчиця… Вона просто проігнорувала мене — вчепившись зубами в лань.

— І ти не вбив її…

— Вона вчила своїх.

— Своїх? — примружився батько.

— Трьох щенят.

Ярополк задер голову догори, довго дивлячись крізь вікно на майже розцвівшу повню.

— Нікому ні слова. — глухо видихнув він.

— Ба…

— Старійшини виженуть тебе з селища в ту ж секунду, як тільки дізнаються, що ти йдеш проти їхнього ладу. — Ярополк поклав свою важку долоню мені на голову. — Не бери гріх на душу, Бажко.

— Жан…

— Ти колись задумувався, що означає твоє ім’я? — спокійно продовжив батько. — Той, кого хотіли — той, що має свою волю… Дотерпи до Купала. Після — ніхто тобі і слова не скаже — не зможе сказати…

Слова старого воїна відлунням закарбувалися в грудях. Хто як не він — мій вчитель — знав на що я здатен. Батько слухав мене не задля забави і не для того, щоб спіймати на брехні. Радше з цікавості мандрівника, яким і сам був до мого народження.

— Лягай спати. — він розтріпав мені все волосся. — Завтра попрацюєш у мене — досить зівакам казки придумувати.

— Добре, батьку.

— І ні слова Уляні про «прочуханку». — батько показово розламав в друзки декілька гнилих колод. — Твоя матір і без того бігає наче полудницю побачила, добре? — підморгнув він. — Кого-кого, а її казки мені слухати точно не хочеться…

Батько пішов. Зарившись глибше, я провів поглядом його силует. Двері стайні скрипнули, лишивши по собі запах диму й холодну смугу місячного світла. Сон прийшов не одразу. Сіно під щокою кололося ще довго. Зате ранок — без жалю. Дзвін заліза розрубав голову навпіл.