Відтінювач

- То кого ж, кого ж ти вибереш? – аж підстибувала від нетерплячки Міртана, спостерігаючи, як служниця укладає мені високу зачіску.

- Так, складний вибір, але я буду активно думати і повідомлю тобі про це пізніше, - відповіла я подрузі, використовуючи татову фразу, якою він часто заспокоював придворних та дипломатичних послів з різних королівств, які вимагали негайного рішення з якого-небудь питання.

- Валеско такий витончений, такий романтичний! А як він співає і грає на мандоліні! – дівчина мрійливо закотила очі. – А Чугуй? Він... Е-е-е...  Звичайний. Я б вибрала Валеско. І він скоро буде королем у Ламбордії!

- Ти ж розумієш, Мірто, що мій шлюб суто договірний. Тут і не пахне коханням, - я зітхнула. – Тато сказав, що прийме будь-який мій вибір. Нашому королівству вигідні обидва партнерства. А я...

- Саберо, кохання – діло наживне! – упевнено спростувала мої хвилювання подруга. – Після першої шлюбної ночі чоловік стане тобі найкращим другом.

Я гмикнула й почервоніла. Про всі ці навколошлюбні моменти ми таємно з нею часто шепотілися, сховавшись десь у парку в якійсь альтанці. В принципі, я все знала про фізіологічну частину шлюбу і мене це хоч трохи й лякало, але я думала так: як всі, так і я. А от кохання...

Я не знала, що це таке. Якщо хтось подобається, чи не подобається – це одне. А кохання, про яке всі говорили з сумом, радістю, роздратуванням чи мрійливістю – було для мене загадкою за сімома печатками. Що це за почуття?

Я часто чіплялась до мами, яка дуже кохала тата, але вона відмахувалася, кажучи: якщо воно прийде до тебе, ти зразу ж зрозумієш. Служниці хіхікали й відводили очі, а одна стара кухарка, поглянувши на мене, промовила: це або велике горе, або велика радість.

Сьогодні відбудеться мій вибір нареченого. Їх двоє – витончений Валеско і, як каже подруга, «звичайний» Чугуй. Обоє мені не те щоб подобалися, а були не противні. Але ніхто не спитав, чи кохала я когось із них. Навіть не так, чи кохає хтось із них мене?

Що ж, я маю ще кілька годин, щоб вияснити це. І для цього в мене все було готове.

Ми прогулювалися парком утрьох. Чоловіки йшли поряд, це був зручний час, щоб зізнаватися в коханні (навряд чи хтось із них кохав мене) і робити компліменти. Правда, кожен робив це по-своєму. Валеско, наприклад, використовував цей час на повну.

- Принцесо, ви така вродлива, як сонце на небі, я не можу дивитися на вас, бо сліпну від вашої краси, - так говорив Валеско.

- Принцесо, моє кохання до вас не має меж, я коли побачив ваш портрет, закохався відразу, а коли ми зустрілися, то зрозумів, що ми створені одне для одного! - ще так говорив він.

- Я стільки думав про вас, що не міг заснути всеньку ніч, а під ранок ви мені приснилися, вся осяйна, як троянда серед маргариток, - і так говорив він.

- Гм, я люблю маргаритки, - промовила я.

- Я нарву їх вам цілий оберемок, - Валеско кинувся до клумби й почав рвати квіти.

- А ви, Чугую, я вам не подобаюся? – спитала я чоловіка, який з огидою дивився на порпання суперника в траві.

- Я приїхав або одружитися, або ні, - похмуро промовив чоловік. – У мене мало шансів. І я не хотів їхати, якщо чесно. Ці поїздки мене дратують. Батько змусив. Всі люблять романтичних красунчиків з... маргаритками.

Я пильніше придивилася до чоловіка. Він говорив чесно і якось втомлено.

- А ви часто їздили на оглядини в інші королівства?

- Ваше вже сьоме, - чоловік сумно посміхнувся. – Але якщо хочете почути комплімент і від мене, то ви не така манірна та дурненька, як інші принцеси, які відмовили мені.

- Всі шестеро вам відмовили? – здивувалась я.

- Наше королівство маленьке. Кому потрібен такий принц, коли поряд ходять ідеальні красені? – Чугуй кивнув на Валеска. – А хіба ви не знаєте? – він скинув на мене погляд. – Мене й запрошують саме для того, щоб підкреслити красу чи примітність когось іншого. Я наче відтінювач: підкреслюю привабливі сторони когось іншого, а сам залишаюсь в тіні. Я звичайна й непримітна людина. Як, в принципі, й моє королівство.

Валеско простягнув мені букет маргариток, які мені було шкода, але я вдячно кивнула, і ми пішли далі. Оце слово, «відтінювач», чомусь дряпонуло мені по серцю, і я по-новому глянула на принца Чугуя. Він був досить привабливий, і якщо б поряд не було Валеска, вродливого та статного, то здавався б навіть симпатичним. Так, на його фоні Чугуй був справді звичайним.

Раптом над нами промигнула якась тінь, а потім усіх трьох оточило туманне марево. І ми через портал, зроблений величезним чорним драконом, перенеслися в надзвичайно брудну й велику печеру. Що ж, все йшло за планом. Я попросила тата перетворитися на дракона й інсценізувати наше викрадення. Хотіла подивитися, як чоловіки вестимуть себе в нестандартній та загрозливій ситуації.

- Що сталося? – спитав перелякано Валеско, озираючись навколо. – Де це ми? Принцесо, не хвилюйтеся, я вас захищу!

Він вихопив свій меч, заступив мене й почав вдивлятися у вихід з печери, де шурхотів крилами дракон, що переніс нас сюди. Чугуй, натомість, пройшов углиб печери й почав вивчати якісь знаки на стіні.

А я стояла, як дурепа, з маргаритками в руках і не могла прийти в себе. Дракон був не той! Це був не тато! Чужий чорний дракон переніс нас сюди й невідомо, що він з нами зробить. Ми справді потрапили в смертельну небезпеку!